У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона - Марсель Пруст
Якщо така операція й мала місце, то принаймні була добре проведена, бо в цьому кревнякові Ґермантів годі було знайти бодай іскорку чару. Він був єдиний на крузі земнім принц Аґріґентський і воднораз, либонь, менше, ніж будь-хто, принц Аґріґентський. Зрештою він був дуже радий, що він принц Аґріґентський, але так, як радіє, скажімо, банкір, у чиїх руках чимало акцій копальні, але якому байдуже, носить ця копальня гарне ім’я Айвенго чи Примароза, а чи просто називається Копальня Перша. Презентації добігали врешті кінця, про них довго оповідати, але вони тривали заледве кілька хвилин після моєї появи в салоні. Дукиня Ґермантська казала мені майже благальним тоном: «Базен, мабуть, вас утомив — водить то до того, то до того; нам хочеться, аби ви познайомилися з нашими приятелями, але нам неохота вас морити, щоб ви до нас вчащали». Аж ось дук якось незграбно і скуто махнув (йому, звісно, кортіло зробити це ще годину тому, але цю годину пожертвувано мені на огляд Ель-стіра), що можна подавати.
Треба додати, що бракувало ще одного з гостей, пана де Ґруші; його дружина, з дому Ґермантів, прибула сама; чоловік полював цілий день і мав явитися сюди просто з лісу. Пан де Ґруші, нащадок того Ґруші, який висунувся за Першого цісарства і на якого вішають собак за те, що його неприсутність на початку битви під Ватерлоо стала головною причиною Наполеонової поразки, був з дуже доброї, хоча не вельми родовитої, як на деяких фанатиків шляхетства, сім’ї. Так, принц Ґермантський, який через багато років довів, що сам він не такий-то й перебірник, любив мовити своїм сестреницям: «Велика шкода, що сердешна віконтеса Ґермантська (матір пані де Ґруші) не зуміла видати заміж своїх доньок!» — «Але ж, вуйку, найстарша вийшла за пана де Ґруші!» — «Я його чоловіком не називаю! Зрештою, подейкують, що вуйко Франсуа женихається до наймолодшої — хвала Богу, не всі на висадки зостануться».
Скоро тільки сказано подавати, ту ж мить широкою дугою двері до їдальні відчинилися настіж: маршалок, мов той церемоніймейстер, ударив чолом принцесі Пармській і ознаймив: «Пані! Страва на столі!» — таким тоном, ніби проголосив: «Пані! Смерть на порозі!», але це анітрохи не засмутило зібраних — пари веселенько собі, ніби діло діялося влітку в Робенсоні, по черзі посунули до їдальні, розділяючись, коли добиралися до своїх місць, де лакеї підсували їм стільці. Останньою підійшла до мене дукиня Ґермантська, аби я провів її до столу; я не відчував і тіні ляку, хоча міг би й здрейфити, бо герцогиня, ця спритна мисливиця, бачачи як я сплохував, підступивши до неї не з того боку, як належить, з легкою, завдяки своїм тренованим м’язам, гожістю обкрутнулася так звинно довкола мене, що моя рука опинилася на її руці, і я геть непомильно попав у ритм дукининих точних і шляхетних рухів. Я піддався їм тим охвітніш, що Ґерманти не хизувалися своєю грацією, як не хизується своєю вченістю одукована людина, і тому перед ними ми не так пантеличимося, як перед неуком. Розчинилися ще одні двері, і внесено димучу юшку, — таке вра-жіння, ніби обід відбувався в дотепно урядженому театрикові пупацці, театрикові маріонеток, де припізнена поява молодого гостя зворухнула на знак господаря всю машинерію.
Цей дуків знак, за яким поставлено на роботу величезний, вигадливий, слухняний, пишний, живий годинниковий механізм, здавався несміливим і аж ніяк не з-царська величним. Нерішучість жесту не змазала вражіння від видовиська, викликаного цим жестом. Бо я відчув, що в дуковому ваганні і заклопотаності крився острах, як би я не подумав, що ждано з обідом тільки на мене, й ждано довго: так само дукиня боялася, що по огляді стількох картин мене зморять безконечні презентації і мені не дадуть дихнути. Отож-бо брак пишноти в дуковому жесті дихав правдивою пишнотою. Те саме можна було б сказати і про байдужість дука до пишної обстановки, зарівно як і про його люб’язність із таким незначним гостем, якого він хотів пошанувати.
Це не перешкоджало дукові Ґермантському бути під багатьма поглядами геть-то посполитим, ба навіть мати кумедні риси людини вельми багатої, пиху парвеню, хоча випанком він і не був. Але так само як функціонер і священик знають, що їхній скромненький хист може дужчати і всесильніти (мов якась хвиля завдяки грі всієї маси моря) заходами французької Адміністрації й Католицької церкви, дук Ґермантський осідлав іншу силу — стеменну аристократичну ґречність. Ця ґречність розточувалася не на всіх поспіль. Дукиня Ґермантська не прийняла б маркізи де Камбремер чи пана Форшвіля. Але відтоді як хтось — у даному разі я — здобував право ввійти до кола Ґермантів, ця ґречність відкривала скарби гостинної простоти, ще прекраснішої, настільки це можливо, ніж старовинні вітальні й зацілілі тут пишні меблі.
Коли дук Ґермантський хотів когось обворожити, він величав його, напрочуд уміло використовуючи для цього величання зустріч і околичності. Певна річ, у його маєткові, у Ґерманті, ця «шанота» і «щедроти» виявлялися б інакше^ Він звелів би запрягти, щоб проїхатися удвох перед обідом. Його поводження так само зворушувало, як зворушує, коли ми читаємо спогади, поводження Людовіка XIV, — король усміхнено й по-доброму, на-півшанобливо відповідає суплікаторові. Хоч би там як, а треба в обох випадках розуміти, що цей політес залишався тільки полі-тесом, та й годі.
Людовік XIV (хоча фанатики шляхетства тієї епохи закидають йому недбальство в етикеті, і Сен-Сімон, скажімо, пише, що проти таких королів, як Філіпп де Валуа, Карл V тощо, Людовік XIV був таким собі короликом) уклав докладний підручник, перед ким із можновладців мають поступатися княжата крови й посли. Подеколи, якщо не сходилися кінці з кінцями, вважалося, що ліпше, як син Людовіка XIV, його високість, прийме якогось чужостороннього владаря надворі, аби ніхто не сказав,
