У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона - Марсель Пруст

Месьє, помітивши, що Месьє Дук відмовляється прислужуватися йому, вигадує з намови свого брата-короля, який, зрештою, щиро любить його, привід, аби змусити кузена бути на його вранішньому туалеті й надіти на нього сорочку. Але коли в нас озивається глибоке почуття, коли зачіпаються струни серця, то обов’язок ґречносте легковажиться. Через кілька годин по смерті найулюбленішого брата, коли Месьє, за висловом дука Мон-форського, «був ще теплий», Людовік XIV співає арійки з опер, дивується, що у дукині Бургундської, чиє серце крається з горя, така смутна міна, йому хочеться, щоб веселощі тривали і щоб двораки знову сіли до гри, і він велить дукові Бургундському почати партію в брелан. Отож не лише у світському розрахованому житті дука Ґермантського, а й у його непродуманому бовканні, в його заняттях, у його забавах упадав в очі той самий контраст: Ґерманти скорбіли не дужче, ніж прості смертні, мабуть, вони були навіть менш вражливі; зате їхнє ймення щодня траплялося у світській хроніці «Ґолуа» через безліч похорон: не провести в останню путь вони мали за непрощенний гріх. Достоту як подорожник знаходить майже такі самі будівлі з глиняними чи пласкими дахами, які могли знати Ксенофонт чи апостол Павло, так само у ставленні до людей дука Ґермантського, який вчаровував своєю ґречністю й обурювався хамством, невільника марнотних ритуалів і заперечувальника найсвятіших обов’язків, залишилося неторкненим, хоча збігло двоє століть, притаманне двірському життю за Людовіка XIV знатурення, — через це зіпсуття питання, чи в тобі озветься совість, пов’язується не зі скрухою і не з мораллю, а з чистою формалістикою.

Друга причина, чому принцеса Пармська так примилялася до мене, була вже суто особиста. Ця дама свято вірила в те, що в дукині Ґермантської все краще, ніж у неї. Щоправда, їй і в інших усе подобалося більше; перед найпростішою стравою, перед найбуденнішою квіткою вона не тільки умлівала, а й просила дозволу завтра послати по рецепт або щоб її шеф-кухар чи старший садівник перевірив усе на місці, а той кухар чи садівник мали велику платню, тримали свій екіпаж, а головне — величалися своїм хистом і вважали за ганьбу для себе розпитувати, як готувати банальний наїдок або брати за зразок якийсь сорт гвоздики, далеко не такої гожої своєю «строкатістю», «узористістю» й розмірами, як вирощена вже давно у принцеси гвоздика. Але її ухи та охи перед усім що попадя були вдаваними і мали за мету довести, що ні високе становище, ні багатство не зробили з неї гордійки, бо гордоту картали її давні напутники, приховувала її матір і не допускав Бог, натомість салон дукині Ґермантської вона щиро вважала за місце обране, де все тебе чарує і захоплює. Але й люди не скорі на такий ентузіазм відзначили б Ґермантів серед інших магнатів — настільки вони були вибагливі й химерні. Спершу вони справили на мене протилежне вражіння, вони здалися мені посполитими людьми, подібними в усьому до інших чоловіків та жінок, а все тому, що я попервах бачив у них, як бачив у Бальбеку, у Флоренції, у Пармі, лише імена. Певна річ, у цьому салоні всі дами, які ввижалися мені такими собі статуетками з саксонської порцеляни, скидалися на більшість жінок. Але так само як Бальбек і Флоренція, Ґерманти, розчарувавши мою уяву більшою схожістю на подібних до себе, ніж на свої імена, згодом, тільки не так гостро, вражали мене певними від-рубностями. Сама їхня врода, рожева з якимсь відливом у фіолет цера, золотаві, ніби жевряві пуклі тонкого й м’якого волосся, навіть у чоловіків, схожого десь чи то на мох на стінах, чи то на шерсть родини котячих (цьому одлиску волосся відповідав блиск ума, бо говорили не лише про ґермантівський колір обличчя й волосся, а й про їхню дотепність, як колись говорили про дотепність Мортемарів), надто делікатна товариська властивість — ще з-перед Людовіха XIV — тим помітніша серед людей, що самі Мортемари при кожній нагоді цю властивість плекали, — все те допомагало в хай би якій коштовній речовині великопанського середовища, куди було інкрустовано й Ґермантів, виокремлювати їх і вибирати, як жилки, розблислі в яснисі та оніксі, або радше, як м’який похит ясних кучериків, розімчаних виткими промінцями в лоні моховитого агату.

Ґерманти — принаймні ті, що були гідні цього імені, — мали не лише чудовий колір обличчя, волосся, прозорі очі, а й окреміших) манеру триматися, рухатися, вклонятися, дивитися на тебе, перш ніж подати руку, стискати руку — всім цим вони були відрубні від інших світських людей, як відрубні світські люди від селюка в сірій свиті. І хоч би'які ласкаві були вони з тобою, несамохіть закрадалася думка: «А чи не мають вони права, бачачи, як ми ходимо, вітаємося, йдемо геть, — бачачи, що все у них так само гоже, як лет ластівки або нахил троянди, — подумати про себе: «Ці люди іншої раси, а ми — сіль землі»? Згодом до мене дійшло, що Ґерманти вважали, що я теж людина іншої раси, але мені вони заздрили, бо я посідав єдино, як на них, цінні вартості, яких сам у собі не усвідомлював. Ще пізніше я відчув, що вони щирі лише наполовину і що погорда чи подив у них вживаються з захопленням і заздрощами. Вроджена у Ґермантів гнучкість тіла була подвійна: з одного боку, вона щохвилі поривалася до чогось, і як, скажімо, котре з них уклонялося дамі, то, зокрема, Ґермант сам різьбив свою сильветку, домагаючись цього хисткою рівновагою, дриґанням ради балансу розбалансованого: одну ногу він трохи волочив, чи то зумисне, чи то через часте ламання на полюванні, і вона, доганяючи завжди другу, надавала торсові якоїсь кривулі, врівноважуваної перехнябленим на один бік плечем, тоді як монокль, урізаний в око, піднімав брову саме тієї миті, як чубчик над лобом під час уклону спадав донизу; з другого боку, ця гнучкість на кшталт хвилі, вітру чи рівнесенького буруна, який залишають позаду човен або корабель, була, сказати б, стилізована під якусь стійку рухливість, яка закадзюблювала над булькатими блакитними очима і затонким ротом (звідки у жінок добувався хриплявий голос) орлиного носа, що нагадував про легендарний корінь, присвоєний у XVI сторіччі в геленізаторському завзятті паразитами геральдиками цьому