Місячний камінь - Вилки Коллінз

Він перестав кусати пальці і раптом повеселішав.

— Так, так, так, — вигукнув нетерпляче. — Справді! Я доручав сказати вам!

— І Беттередж повідомив мене про це в листі, — продовжував я. — Ви хотіли щось сказати мені, як тільки я приїду в ці місця. Ну, містере Кенді, ось я й тут!

— Ось ви й тут! — повторив лікар. — І Беттередж абсолютно мав рацію. Я хотів вам щось сказати. Я дав йому це доручення. Чудова людина Беттередж. Яка пам'ять! В його роки — така пам'ять!

Він знову замовк і почав кусати пальці. Згадавши, що я чув від Беттереджа про наслідки лихоманки, що відбилась на його пам'яті, я продовжував розмову, сподіваючись, що, можливо, допоможу лікареві пригадати дещо.

— Як давно ми не зустрічались! — сказав я. — Ми бачились востаннє на обіді в день народження Речел, останньому званому обіді, який дала моя бідолашна тітонька.

— Саме так! — вигукнув містер Кенді. — На обіді в день народження!

Він схопився з місця і глянув на мене. По його блідому обличчю раптом розлився густий рум'янець, і він знову сів на стілець, ніби усвідомлюючи, що виявив слабкість, яку йому хотілося б приховати. Боляче, як боляче було бачити, що він усвідомлює ваду своєї пам'яті і хоче приховати її від своїх друзів.

До цього він викликав у мене тільки співчуття. Але слова, сказані лікарем зараз, — хоч їх було й небагато, — відразу ж збудили до краю мою цікавість. Обід у день народження уже став подією минулого, на яку я дивився з дивною сумішшю надії й недовіри. І раптом виявилося, що містер Кенді має сказати мені щось важливе про цей обід!

Я постарався знову допомогти йому. Цього разу причиною моєї участі були мої власні інтереси, і вони примусили мене надто вже поспішати до тієї мети, яку я мав на увазі.

— Скоро мине рік, — сказав я, — як ми сиділи за цим приємним столом. Чи не записано у вас — у щоденнику або в іншому місці — те, що ви хотіли мені сказати?

Містер Кенді зрозумів мій натяк і в свою чергу дав зрозуміти мені, що вважає його образливим.

— Мені зовсім непотрібно записувати, містере Блек, — сказав він досить холодно. — Я ще не такий старий і на свою пам'ять, дякувати богові, можу покластися.

Нічого й говорити, мені довелось удати, ніби я не зрозумів, що він образився на мене.

— Те саме хотів би я сказати про свою пам'ять, — відповів я. — Коли стараюсь думати про справи, котрі були рік тому, я знаходжу свої спогади далеко не такими, як мені б хотілося. Взяти, приміром, обід у леді Веріндер…

Містер Кенді знову пожвавішав, як тільки ці слова злетіли з моїх вуст.

— А! Обід, обід у леді Веріндер! — вигукнув він ще запальніше. — Я маю дещо розповісти вам про цей обід.

Очі його знову дивились на мене допитливо і так жалібно, так неуважно і так сумно, що було жаль старого. Він, очевидно, болісно й даремно намагався щось пригадати.

— Обід був вельми приємний, — раптом заговорив він з таким виглядом, ніби саме це й хотів сказати. — Вельми приємний обід, містере Блек, чи не так?

Він кивнув головою, посміхнувся і наче повірив, бідолаха, що йому пощастило, знайшовши такий вихід, приховати цілковиту втрату пам'яті.

Це було таке сумне видовище, що я відразу ж, — хоч і був дуже заінтересований у тому, щоб він пригадав обстановку обіду, — змінив тему розмови й заговорив про місцеві події.

Тут він почувався досить вільно. Облуда різних пліток і сварок у місті, які стались місяць тому, легко приходили йому на пам'ять. Він теревенив так само плавно, як і колись. Та були хвилини, коли навіть при всій красномовності він раптом вагався, дивився на мене якусь мить допитливо, переборював себе і знову продовжував. Я терпляче зносив цю муку (це, звичайно, справжнісінька мука для космополіта — слухати мовчки, без заперечень новини провінціального містечка), аж поки годинник на каміні не показав мені, що візит мій триває більш як півгодини. Маючи деяке право вважати, що я вже приніс свою жертву, я підвівся, аби розпрощатись. Коли ми тисли один одному руки, містер Кенді сам заговорив знову про обід у день народження.

— Я такий радий, що ми знову зустрілися, — сказав він. — Я справді збирався поговорити з вами, містере Блек, про обід у леді Веріндер — чи не так? Приємний обід — справді, приємний обід, ви погоджуєтеся зі мною?

Повторюючи цю фразу, він, здавалося, відчував необхідність перешкодити мені підозрювати його у втраті пам'яті, як відчув він це у першому випадку. Сумний погляд знову затьмарив його обличчя, і після очевидного наміру провести мене до вихідних дверей він раптом змінив свою думку, подзвонив своєму слузі й лишився у вітальні.

Я повільно спускався східцями, з болем переконавшись, що лікар справді хотів сказати щось надзвичайно важливе для мене, та неспроможний був зробити це. Зусилля пригадати, що він хотів сказати мені, було, цілком очевидно, єдине зусилля, на яке здатна була його розслаблена пам'ять.

Коли я спустився зі східців і повернув у коридор, десь на нижньому поверсі будинку тихо відчинилися двері, й лагідний голос поза моєю спиною промовив:

— Боюся, сер, що ви побачили сумну зміну в містерові Кенді.

Я повернувся й опинився віч-на-віч з Езрою Дженнінгсом.