У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона - Марсель Пруст

змусив чекати. Ось чому він спитав мене, — наче ми мали ще багато часу до обіду і наче не всі ще гості прибули, — чи сподобався мені Ельстір. А сам, приборкуючи голодні корчі, не бажаючи більше втрачати ані секунди, заходився разом із дукинею знайомити мене з гостями. Лише тоді я зауважив, що довкола мене, досі (поминаючи салон пані Сванн) призвичаєного в нас удома, в Комбре і в Парижі, до опікунчого або підозрілого ставлення невдоволених міщанок, для яких я зоставався дитиною, відбулася зміна декорацій, подібна до тієї, яка раптом вводить Парсифаля в гурт дів-квіток. Геть декольтовані дами (тіло їхнє лисніло крізь лапату галузку мімози або між широкими пелюстками троянди), вітаючи мене, обіймали мене довгим пестливим поглядом, так ніби тільки сором’язливість заважала їм поцілувати мене. Проте багато хто з цих жінок був взірцем цноти; багато хто з них, але не всі, бо найцнотливіші не відчували до вітрогонок тієї огиди, якою перейнялася б до них моя матір. На такі грішки, які заперечували, проти очевидности, їхні святі та божі приятельки, дивилися крізь пучки у світі Ґермантів, тут найголовніше було підтримувати світські знайомства. Всі вдавали, ніби не знають, що господиня дому ходить по руках, аби тільки вона не ввела в неславу свій «салон».

Дук із гостями не церемонився (він знав їх як облуплених, а вони його), але носився зі мною, переваги, які він мені приписував, будили в ньому ту дещицю пошани, з якою ставилися двораки Людовіка XIV до міністрів-буржуа. Очевидно, він думав, що хай я й не знаю гостей, це не має значення, як не для них, то бодай для мене, і якщо я намагався, задля нього ж, справити на них добре вражіння, то він дбав лише про те, яке вражіння справлять вони на мене.

Зрештою на самому вступі зайшло подвійне непорозуміння. Тільки-но я переступив поріг, дук Ґермантський, не давши мені навіть привітатися з дукинею, підвів мене до маленької дами, наче бажаючи зробити їй милу несподіванку і буцімто кажучи їй: «Ось вам дружок, я приволік його до вас за шкірку». Отож, перш іще як я, попихуваний дуком, добрався до неї, дама ця не переставала слати своїми чорними лагідними очима тисячу значущих усмішок, — так ми усміхаємося давньому знайомцеві, який, може, не впізнає нас. Я таки не впізнавав її і не міг пригадати, що вона за одна, тож-бо, посуваючись уперед, одвертав голову, аби не всміхатися їй і собі, поки презентація не виведе мене з клопоту. Дама досі держала свою вітальну усмішку в стані хисткої рівноваги. їй ніби хотілося згасити швидше цю усмішку, почувши від мене: «О, який сюрприз! Міма так зрадіє нашій зустрічі!» Мені кортіло узнати її ім’я, а їй кортіло, аби я вклонився їй як своїй знайомій і аби нарешті можна було зігнати з обличчя цю забарну, як соль-дієз, усмішку. Одначе дук Ґермант-ський, як на мене, з своїм завданням не впорався: він назвав лише мене, а не її, і я так і не з’ясував, хто ця псевдонезнайом-ка, яка назвати себе сама забула, — настільки підстави нашої близькосте, темні для мене, здавалися їй ясні. І справді, скоро я опинився біля неї, вона не подала мені руки, а сама по-панібратському взяла мене за руку й озвалася так, ніби нас пов’язують приємні спогади. Вона сказала, як шкодуватиме Альбер (очевидно, її син), що не міг сюди прийти. Я рився в пам’яті, кого з моїх товаришів звати Альбер, але так звали тільки Блока, а бути йому за матір вона не могла з тієї простої причини, що та померла кілька років тому. Я даремно бився над цим спільним з нею минулим, яке постало перед її очима. Не міг я цього угледіти і в напівпрозорому агаті її великих лагідних зіньок, які цідили тільки усмішку, — ось так невиразно мріє нам краєвид крізь чорну шибку, навіть як вона жахтить від сонця. Вона спитала, чи не дуже втомлюється мій батько, чи не піду я з Альбером до театру, чи мені не покращало, але мої відповіді спотикалися в пітьмі, тільки в одному я не плутався, а саме, що сьогодні я нездужаю; тоді дама присунула мені стільця і взагалі так мені догоджала, як не догоджав ніхто з друзів мого батька-матері. Зрештою мені кинув рятувальну дошку дук. «Ви їй здалися чарівні», — шепнув він, вразивши мій слух чимось знайомим: ці слова вимовила маркіза де Вільпарізіс у розмові з бабусею та зі мною після знайомства з принцесою Люксембурзькою. Тоді до мене дійшло: ця дама не мала нічого спільного з принцесою Люксембурзькою, але з вислову того, хто частував мною її, я визначив гатунок звірини. То була її високість. Про мою сім’ю та мене вона не знала ні сном ні духом, але була високого коліна, тяжко багата (дочка принца Пармського, вона зашлюбила кузена, теж принца), і їй хотілося з удячности до Творця показати ближньому, хоч би харпакові, хоч би худопахолкові, що вона ним не гордує. Сказати по щирості, мені б це мала підказати її усмішка: я ж бо бачив, як принцеса Люксембурзька купувала на пляжі житняк і частувала мою бабусю, з такою усмішечкою годують у зоологічному саду сарну. Але це була допіру друга принцеса крови, здибана в моєму житті, тож мені можна було дарувати моє невміння добачати спільні ознаки найяснішої ґречности. Зрештою хіба самі ці найясніші особи не давали навзнаки, щоб я не манив себе мріями, хіба дукиня Ґермантська, така привітна з цим своїм помахом ручки в Опері, не досадувала, як я кланявся їй на вулиці, хіба не нагадувала вона тих людей, що відкупаються від прошака луїдором, мовляв, візьми і більше не проси. Що ж до барона де Шарлюса, то його припливи і відпливи становили собою ще більший контраст. Згодом, як це з’ясується далі, я зійшовся з високостями й величностями іншого розбору, я зійшовся з королевами, які вдавали королев і мовили не по-королівському, а як мовлять королеви в Сарду.

Хапливість, із якою дук Ґермантський рекомендував мене принцесі, пояснювалася тим, що, на його переконання, не можна було терпіти ні секунди, щоб у товаристві, де нині її високість, та хтось був їй не знайомий. Ту саму хапливість показав Сен-Лу, домагаючись, аби я його рекомендував моїй бабусі. Крім того, одідичивши рештки придворного етикету, які звуться політесом і які аж ніяк не