Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

Вони стояли поруч, майже тісно, біля вікна — гімназист Флегонт Босняцький і студентка Лія Штерн — дивились у ніч перед собою, вбирали її пахощі і говорили.

Власне, тепер говорив тільки Флегонт, а Лія слухала.

Він, справді, любив свою батьківщину — невідомо чому і не знати як, але — любив. Хто його зна, звідки це прийшло, але він любив все. Росяні ранки на задніпрянських луках, прохолоду дубових гаїв, спеку літнього дня. Любив напитися студеної води з джерела, слухати птахів на світанку, дивитись на західне небо під вечір. Все це було — батьківщина. Потім він любив пісню і любив мову. Любив гумор людей — веселих навіть у злигоднях. Любив послухати від старших або й почитати в книжках про минуле — полинути думкою в сиву старовину і наче відчути себе поруч із прадідами й дідами: на лихій панщині, в лютій січі і в спокійному дозвіллі. Він любив свій народ і в горі, і в радощах. Він же був йому — рідний. А минуле народу було гірке та сумне, справді — трагічне минуле. Отже, в любові юнака був навіть подвиг: легко любити веселу, безжурну славу, — полюби, ладонько, славу гірку!.. Любив він і помріяти про майбутнє: що буде тут, на рідній землі, коли вже й його покоління угноїть землю своїми костями, і на цих костях зросте інше життя — нехай воно кращим буде! — для майбутніх поколінь рідних людей… Любив — хто й зна чому — свободу: щоб була свобода для нього і для рідних людей. І, мабуть, ще дужче любив свій народ саме тому, що свободи народ не мав, що свободу в нього відібрали, і замість свободи — неволя…

Лія слухала мовчазна, зовсім притихла, — не смуток, але якась солодка зажура ввійшла в її душу і серце.

Він гарно любив, цей юнак.

Вона слухала і дивилась у ніч. Ліхтарі на вулиці мигнули, потім засвітилися знов — тепер вже тільки через один: місто сказало людям на добраніч. На вулицях вже нікого не було. Тільки від каштана навпроти — геть від Золотих воріт, по вибоїстому тротуару, гуркочучи з вищербленої цеглини на цеглину, — на маленькому візку котила безногого жебрака з банджо русява дівчина з довгими–предовгими косами.

То племінниця Поля Каракута відвозила свого дядька–лихваря додому після трудового жебрацького дня. А Флегонт все говорив та говорив. І тепер вже, здавалось, його й спинити не можна. Він говорив про любов… Вперше за свої вісімнадцять літ… Правда, не про любов до жінки — на це б він не наважився, — а про любов до своєї батьківщини.

Полк вишикувано в каре, і це було дивно: в трьох кілометрах від передової таке шикування ніяк не відповідало статуту.

Та від дня революції багато полетіло шкереберть — і статути польової та стройової служби теж порушувано по всіх пунктах.

Шикування в каре — тим паче, що наказано ставати без гвинтівок, — мало означати, що відбудеться якийсь визначний громадський акт. Та й трибуна, нашвидкуруч споруджена з нетесаних соснових колод, заготовлених під накати на бліндажах, свідчила про те, що треба сподіватись виступу якоїсь особливо видатної людини, а то й цілої делегації. Може, дами–патронеси — з огляду на якесь революційне свято — роздаватимуть махорку та цигарковий папір?

Солдати шикувались швидко й охоче — не так часто трапляється на позиціях подібна розвага. Полониною, затиснутою між гір, перекочувався гомін тисячі голосів. За горою зрідка погримувала канонада: австріяки вистрілювали вранішню норму артилерійського припасу.

Та от полковий командир подав команду «смирно», — і полк завмер струнко. Командир з усім штабом стояв попереду першого батальйону, якраз проти трибуни.

Полковий комітет теж вишикувався на чолі третього батальйону. Голова комітету, прапорщик Дзевалтовський, стояв першим з правого флангу, поруч з ним — Дем'ян Нечипорук, секретар.

Окремо, зразу за шістнадцятою ротою, стояло ще четверо — у жовтих шкіряних тужурках та чорних з червоними кантами «пиріжках»: то були не свої, а тільки «придані».

Ці четверо авіаторів прибули вчора на двох літаках «Фарман» — з Третього авіапарку фронту, розташованого аж у Києві: два пілоти і два авіаційні техніки. «Придача» пішій частині літаків могла означати тільки готування до наступу — і це хвилювало полк.

Поміж чотирьох авіаторів стояв і солдат Федір Королевич. Вчора всі