Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

— От бачите! — вів Флегонт. — А що б заспівали ці обивателі та реакціонери, коли б заборонити їм говорити по–російському та примусити їх учитись у школі тільки іншою мовою, хоч би — й українською!

Лія всміхнулася: який він все ж таки наївний, цей Босняцький Флегонт! Але хлопець, очевидно, хороший…

— Скажіть, Босняцький, — запитала Лія від вікна, — а Данило й Харитон — теж так думають, як і ви?

— Не знаю, — щиро признався Флегонт, на цей раз забувши приревнувати до згадки про них. — Ми, знаєте, про це не говоримо. Навіщо нам такі розмови? Ми ж товаришуємо. І в хорі співаємо разом… А от колись, — додав він, згадавши, — в трамваї якийсь чиновник почав глузувати, що ми говоримо по–хохлацьки, і передражнював українські слова, так Данило раптом як гахне його по фізіономії! Такий був скандал! Довелось тікати, щоб нас не потягли в міліцію… Звичайно, — додав він поспішно, — це некультурно!

— А глузувати з мови — культурно?

— От бачите!

Вони примовкли обоє. Лія — розгублена, Флегонт — понурий, але вже не сердитий.

Лія дивилась у вікно. Темінь падала на місто, і вже за квартал важко було проглянути крізь сліпеньке світло електричних вугільних ліхтарів.

Чи ж можливе таке, щоб неправий був — давній революціонер, теоретик революційної боротьби, а правий — гімназист, який навіть не добирає різниці між есерами та есдеками? Ні, ні, це неможливо! Правий, звичайно, П'ятаков, тільки вона сама, Лія, не вміє виповісти до ладу. Поганий з неї… пропагандист…

— Босняцький! — промовила Лія, — ідіть сюди. До вікна! Подивіться, яка гарна та тиха ніч!

Флегонт нерішуче підійшов і спинився біля Лії, але — віддаля. Він не знав, чи треба йому підійти, чи гаразд, що він не пішов зразу і залишився тут, чи взагалі — добре, що сюди прийшов? Ця дівчина і манила його, і відштовхувала. Власне, манила — вона, а відштовхувало щось інше, що стояло за нею. А приходити, звичайно — не треба.

Вони стояли тепер майже поруч, Лія відсунула штору зовсім — і перед ними засипало місто. Бренькнув, блимнув блискавкою і прогуркотів мимо останній, нічний трамвай.

— Босняцький, — промовила Лія тихо, — будь ласка, розкажіть мені, як же ви любите… Україну…

Флегонт знову сторопів. Як же можна розповісти? Любить — і все. Просто так…

— Ну, ну! Кажіть, — прошепотіла Лія. — Дуже прошу!

Ні, вона просто наївна! Навіть важко на неї сердитись. Флегонт поблажливо посміхнувся. Що ж тут розповідати?

— Кажіть! — благала Лія. — Ну, ви любите мову… а — ще? Ще що любите? Кажіть!

Флегонт стенув плечем. Він, справді, вже не сердився, але намагався триматись незалежно.

— Ну, я люблю… скажімо, пісні…

— Ви співаєте? — жваво поцікавилась Лія. — Потім ви мені заспіваєте. У вас баритон? А зараз кажіть далі. Ще?

Флегонт тільки низав плечима: кумедна, їй–право, дурненька, а ще… революціонерка!

— Пейзаж, наприклад, любите? Український пейзаж. От як у Куїнджі, Пимоненка? Знаєте їх картини?

— Пейзаж люблю, звичайно, — поспішив відповісти Флегонт, щоб не говорити про картини: хто такі Куїнджі чи Пимоненко, він не знав. — Особливо при місяці. Знаєте — місяць на сході чи заході, а понад рікою — туманець: не високо, а низько — стелеться лукою, клубочиться в комишах, а повіє вітерець — він рідшає, рідшає і — зникає…

— Як у вас гарно виходить! — замислено промовила Лія. — Ви пишете вірші?

— Ні! — зразу й рішуче відказав Флегонт.

Вірші він, звичайно, писав, тільки ніколи і нікому не признавався.

— Далі! — настійно нагадала Лія. — Ще?

— Що ж — ще? — Флегонт не знав, що й казати: така настирна! — Ну, люблю минуле нашого народу. Історія нашого народу, знаєте, дуже героїчна, але дуже сумна…

— Я знаю, — тихо відповіла Лія. — Дуже, дуже сумна і… трагічна. Ну? Розповідайте ще. Про те, що ви любите…