Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

— Він що, контра? — поцікавився якийсь солдат–понтонер поруч. — За Тимчасовий уряд адвоката Корейського? Так ми йому зараз… — Він навіть почав засукувати рукава.

— Сам ти контра! — озлився Іван. — Солдатською кашею напхав черево, так і в голові тобі не варить! Якого дідька нам вимагати влади Радам, раз у тих Радах меншовики та есерики позасідали? Чув, яку резолюцію записали? Протестую, як старий соціал–демократ!..

Солдат–понтонер, що брався вже засукувати рукава, спинився ошелешений.

— Хлопці! — гукнув він. — А дядько правду кажуть! Нема нашого довір'я цим сучим Радам! Геть їх, раз вони вигнали наших більшовиків!

— Вірно! — підхопило ще кілька голосів. — Геть Ради разом з Тимчасовим урядом!

Ці голоси зустріли вигуки обурення. Але на голоси обурення відгукнулися знову обурені голоси. Над майданом завис немовчний гамір. Мітинг бурхав і вирував.

В цей час на автоплатформі з'явився Іванов.

І це було дуже слушно: появу свого улюбленця печерські робітники зустріли оплесками. Мітинг притих — всім цікаво було почути, що ж скаже на це Андрій Іванов? Тільки з кутка скандували молоді арсенальські підмайстри — учні школи, відкритої зараз при «Арсеналі» заходами Іванова:

— Здоров, Іванов!

Іванов гукнув:

— Наша резолюція, товариші, щоб підтримати царицинців та кронштадтців і вимагати влади Радам, — правильна! Тільки щоб прилучитися і нам, киянам, до всенародної боротьби за Ради, мусимо наперед наші Ради зробити — більшовицькими!

— Ура! — гримнув майдан. — Вірно! Будь здоров, Іванов!

Іванов підняв руку — знову запала тиша, і він докінчив свою пропозицію: записати в резолюцію, щоб кожний колектив заслухав звіт свого депутата і відкликав його, якщо він не боронить інтереси трудящих, а замість нього обрати нового — більшовика!

І тут вже, хоч і як вимахував руками Іванов, далі говорити йому не дали. Солдати Третього авіапарку, представники від інших дислокованих у Києві військових частин, робітники «Арсеналу» й інших печерських заводів, — всі гукали в один голос, всі — одностайно і без запрошення голосувати — підняли руки вгору: за!

— Зовсім переобрати Ради! — завис крик. — Вимагаємо наших Рад! Наших! Геть із Рад паразитів і підбріхувачів!

Солдат–понтонер загилив Брилеві по плечу:

— Ну, тямиш тепер, як воно й що? За наші Ради! А ти, сучий сину, — проти!..

Мітинг вирував — годі було його втихомирити, а тим часом до Литвина–Сєдого прибіг хлопець з робітничої самооборони від Боженка з повідомленням: з долини, від Києва–Другого, посувається в напрямі до майдану якась чимала військова частина — чи не жовті кірасири?

«Жовті кірасири» були найбільш реакційною частиною київського гарнізону, — вони відмовились надіслати своїх депутатів у Раду і не раз уже нахвалялись розігнати «совдепщиків».

А мітинг вирував — і навряд чи була рація повідомляти людей про небезпеку: паніка серед кількатисячного натовпу могла б створити небезпеку ще дужчу. Литвин–Сєдой кинувся до комітету, що стояв тут же, біля машини.

Але там якраз тривала гаряча суперечка.

Коцюбинський стояв перед Івановим і П'ятаковим блідий. Завжди лагідні очі його в цю хвилину палали вогнем, чуприна розтріпалась, борода скуйовдилась.

— Що ж я тепер скажу тридцятьом тисячам солдатів–українців петроградського гарнізону? Що я доповім спеціальному в Петрограді комітету українців–більшовиків?

Встановити зв'язок між цим комітетом та більшовицькою організацією столиці України — то й було друге, неофіціальне, завдання, з яким прибув Юрій Коцюбинський в Київ з доручення Петроградського комітету партії. А третє — теж «неофіціальне» — доручення, від ЦК партії, мав Юрій Коцюбинський як уповноважений «Воєнки», тобто «Військової організації» більшовиків при ЦК та ПК: організувати вибори делегатів від Південно–Західного фронту на Всеросійську конференцію військових організацій фронту і тилу, що мала відбутися 16–го червня.

— Маю сказати, — гнівно гукав Коцюбинський, — що Україна не хоче свободи і незалежності? Чи що українським більшовикам не болять справедливі домагання свого народу?

Іванов розвів руками:

— Товаришу Коцюбинський, ти зрозумій: наші Ради не підтримали нас, меншовики блокуються з есерами і вони — дужчі. Я поставив вимогу нашої партії про автономію, але…

— Вимогу про автономію! — Коцюбинський підступив до П'ятакова. — Чому ви на мітингу не проголосували і цю вимогу? Чому ви поставили перед народом на голосування всі провалені меншовиками пункти, крім вимоги автономії України? Ви…

П'ятаков урвав розлютованого солдата перед ним:

— Товаришу Коцюбинський! Я повідомлю про вашу поведінку Центральний комітет! Ви хочете збити пролетарську революцію на буржуазний шлях! Ви — сепаратист, Коцюбинський!

— А ви — догматик!

П'ятаков зблід:

— Я апелюватиму до з'їзду партії!

— Центральний комітет обстоює автономію для України! Обстоюватиме її і з'їзд! А ви — проти автономії!

— Це — брехня! Я згодний з культурною автономією! Я тільки проти територіально–політичного сепаратизму!

— Меншовицькі ідеї «культурної автономії» спрямовані на замирення народу з своєю національною буржуазією! Ви — угодовець! — вже зовсім не при собі, лютував Коцюбинський. — Ленін висунув вимогу саме територіально–політичної автономії! Бо це відкриває дорогу довір'я української нації до нації великоруської і простелить шлях до братерського союзу обох націй в боротьбі за волю…

Литвин–Сєдой спробував втрутитися собі:

— Товариші! Зараз не час для дискусій! До мітингу наближаються карателі…

Але П'ятаков