Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
Небо на сході було червоне, немов натерте, нашарова-ване червоною цеглою. І на високому хресті собору вже трохи чи не сонячне проміння грало — на хресті і трохи нижче, на зеленій цибулястій бані, на білій ЇЇ шиї. До собору так — уже досягали золоті пальці невидного сонця, а до музею іме ни Поля, білого в античному стилі будинку, ні: він був одноповерховий і стояв у тіні собору.
Взагалі тіні-холодки ще переважали на Соборному майдані. А на кучерявих кленках, що бігли понад хідниками, та на спориші біля хідників і далі сизіла роса, спориш від тієї роси здавався скупаним. І на саму уяву про приторк до росяної прохолоди хотілося здригнутись.
Але Перемітька цей холодок тільки бадьорив. І він швиденько йшов, стрункий і натягнутий у своєму білому, „капі
у костюмі, в такому ж кашкеті. Легкі матер'яні, на гансько у підошвах черевики робили його ходу легкою і та легкість аж підкидала йога ноги від вичовганого цеглового хідника. майже не було А ті поодинокі ранні,
,п чустоічались бачилося, з приємністю скидали на нього пиима і тії очі, здавалося, казали: „Ми знаємо*, куди ти йдеш:
а Дніпро І знаємо, чому на твоєму старанно поголеному обличчі такий аахватно-телячий вираз: там ти маєш зустрітися якщо, може, й не з нареченою ще, так із добре знайомою приємною тобі дівчиною"...
Про такий Перемітьків маршрут виразно свідчила й валізка в його руці (у ній було вино, консерви, білий хліб) та легкий дощовик на другій, узятий про всякий випадок — а ну ж дощ буде?
Незабаром Перемітько вихопився на останню перію міста а за тією перією відкривався вже безпосередній вигляд на Дніпро і на низький лівий берег — широку далечінь, проняту ранковою сизиною легкого туману. Але лінія обрію — лівий берег Дніпрової притоки Самари, там, де Огрінь, була вище, і від тієї лінії уже просто вогнищем палахкотіла заграва.
Тільки одна будівля стояла перед цим краєвидом на заваді т. зв. потьомкинський палац, білий брус із застарілими колонками фронтону. Колись у цьому палаці аж гули всякі „дворянські балі", до його парадного під'їзду підкочувались пишні коляси, з льокаями в лівреях на приступках. Тепер тут був, либонь, якийсь водногспортовий клюб, але в тому клюбі не було ще нікого, він ще спав спокійним сном нічного безруху.
За брусом палацу хилився вниз, сягаючи вже й Дніпрового берега, парк імени Т. Шевченка. Колись, до революції, цей парк теж був Потьомкиньский, а тепер ім. Т. Шевченка. І краса його була інакша. Колись тут стояли високі, сухі, як маслаки, білі акації, їх за революційної скрути зужила на паливо поблизька людність, а тепер по всій похиленій до Дніпра площі стриміли правильно, алеями порозсаджувані молоді деревця. Молоді й недорослі ще, але загонисто-задерикуваті, такі, як молоді півники восени. Деревця — символи молодого життя Шевченкового народу. Він бо, той народ, нрешті проростав, пускав буйні пагінки в умовах життєдайної її переможці Мітяєви присмирніли... Але й дратувати їх ще було небезпечно. Це Перемітько розумів краще, ніж будь-хто інший, з огляду на свій прихований „злочин"', — розумів — і тому... поспіщав. Саме тоді, як на Огрінському орбрїї виприснуло млинове є коло сонця (свіже, умите). Перемітько спустився в густу ще прохолоду Дніпрового річища, затінену високим, скелястим, близьким до берега Манастирським островом.
Просто збіг глинястою стежкою кручі, хапаючись за кущі дерези. В цьому місці, біля човнів він і мав з Мітяєвими зустрітись. Обкинув поглядом човни' шукаючи мітяєвського: вони стояли густо один побіля одного, неначе великі черевики, що їх виставив швець просушуватись. Дивиться — а Маркел уже тут. Маркел уже тут, а ні старшого Мітяєва, ні Раї немає!
Виявилось, що Маркел приїхав раніш, щоб перевірити мотор, бо він у нього частенько таки затинався.
Отже, він (Перемітько б то) перся, як дурний, щоб нахопитися на оцього чортяку! А втім, ця зустріч, либонь, обом була прикра — не тільки йому, Перемітькові, а й Маркелові. І після перших слів, що з них Перемітько довідався про пізніший приїзд Сисоя та Раї, між ними зайшла просто дурна мовчанка: той мовчить, і той не прибере, що сказати. Маркел ушнипився в свій мотор, длубався в ньому і час від часу пробував пускати. Мотор починав чмихати, а потім знову затихав, умирав. Це вкидало механіка в лють, і він тільки со-пів носом, а на гостя, здавалося, не звертав ні найменшої уваги.
Але то так, мабуть, тільки здавалось, бо його, безперечно, дратувала присутність цього гостя, взагалі, либонь, йому неприємного, а тут ще й свідка його невдалого „господарювання".
Перемітько сів у сусідній човен і став чекати. Спробував був вставити свою заввагу з приводу мотора, але Маркел не відгукнувся. Тоді йому лишилось тільки поглядати нетерпляче нагору, туди, звідки мали прийти Сисой Мітяєв та Рая.
Коли це раптом Маркел кинув свій мотор, сів на лавку в своєму човні і, н,е дивлячись співрозмовникові в вічі, сказав:
— Слухайте... є... — він не знав, як його назвати, — я вас хотів запитати...
— Будь ласка!
— Якщо- я не помиляюсь, ви важите на Райку?! -— Як то важу? Я вас, товаришу, не розумію...
— Я б не радив...
Це було щось таке несподіване, таке неуявно-нахабне, що Перемітько просто розгубився, не прибирав, як бути — чи вибухнути і розпочати з цим босилом справжню сварку, чи встати й піти собі геть... піти зовсім, порвати з усією цією, кінець-кінцем, чужою йому родиною. Хай що буде, те й буде! Можна, зрештою, змандрувати з цього міста, переїхати кудись, навіть за межі України...
І раптом
