Присмак волі - Володимир Кільченський

каміння, щоб, напечене в золі, покласти під ноги на ніч. Люди вже встигли повечеряти і стали збиратися побіля знайомих або ж по-простому — до гурту. Так вийшло, що біля галасливої жіночки зібрався чималий гурт біженців, і вона, побачивши, що її сусіди вже поїли, махнула рукою.

— Ідіть до нас, молоді... Ніч попереду довга, ще намилуєтесь... — викрикнула з посмішкою і почала шукати для них місце біля вогнища.

Марія, підтримуючи Івана, повела його до гурту. Привітавшись з усіма, вони зайняли місце у колі.

— Я — Марія, а це мій... Мій наречений, Іван, — швидко промовила Марія і стала слухати, про що йде мова і що на світі діється.

Говорив про останні події чоловік з борідкою, такою, як у звичайного дячка:

— Хмель знову віддає Польщі землі аж до Старокостянтинова. Пани повертаються, і знову поллється кров наша, закатують нас ляхи... — чоловік зробив паузу, і всі закивали головами, погоджуючись із ним, а сусідочка додала:

— Не пускала свого на війну, так він зірвався, забрав з собою коней, ще й наймитів повів... Повернувся один...

Після подій цього року у кожного не тільки в цьому колі, а й по всій країні з’явилися думки про подальшу долю, Стали розходитися кожен до своєї хури, а Рада, так звали сусідочку, глянувши на Івана, з докором промовила:

— А тобі, наречений, треба на возі хуру прилаштувати... Попереду всякого буде: і сніг, і дощ, а ви як на прогулянку прямуєте!

Іван, згодившись, кивнув головою і промовив:

— Тільки трапляться десь попереду добрі лози, нарубаю, і буде хура.

Рада посміхнулася і невесело сказала:

— Бачу, який ти рубака... Ти хоч полог сплети з рогожі, поки у возі висиджуєш.

Марія якийсь час слухала цю словесну перепалку, а тоді, підперши Івана під руку, повела до свого воза. Каміння вже добре нагрілось, і жінка, підсипавши на днище воза землі, поклала туди рогачем каміння, що аж пашіло жаром.

— Цього тепла, Іване, нам вистачить аж до ранку, — весело сказала вона, а Іван додав:

— З тобою, Маріє, ще на довше вистачить...

Уранці їх розбудив голос галасливої Ради, що вже штурхала свого чоловіка Романа: треба швидше готуватися до від’їзду. Біля воза вже ходила і їхня донька, Катеринка.

Іван з Марією лежали під відкритим небом, на якому ще й зорі не встигли погаснути, і зовсім не відчували вранішнього морозцю. Їм так було мило та затишно вдвох, що не лякали далека дорога, невідомість, адже поруч були очі коханої людини. Іван заходився цілувати Марію, пестити її лице, захотілося сказати щось вічне, незвичне, і він став примовляти:

— Маріє, Маріє, щастя моє, кохана...

Молода жінка слухала ці щирі і такі потрібні для її серця слова і наповнювалася щастям від відчуття кохання та сили свого судженого...

Шлях до Старокостянтинова 

При зустрічі з сотнею чекала хлопців трагічна звістка про те, що від якоїсь хвороби помер Максим Кривоніс. Ця подія спантеличила всіх, навіть бувалих козаків. Поховали полковника ще вчора, і хлопцям нічого не лишалося, як тільки пом’янути його невгамовну душу.

їхнім полком став керувати Мартин Пушкар, полтавський полковник, під орудою якого сотня вже перебувала раніше. Утім, нічого не змінилося. Військо швидко відходило на схід, залишаючи західні землі знову під рукою Речі Посполитої. У сотні не вистачало бойових припасів, фуражу для коней. Люди на шляху помирали від хвороб та застуди, і їх нашвидку ховали, зазвичай під вечір, переднічними привалами. Бувало, що і вранці якогось неборака виносили з намету ногами вперед. Це дуже гнітило войовничих козаків, які смерть на ліжку вважали за ганьбу. Кожному було б краще померти зі зброєю на полі бою.

Багато було і втікачів. Полишали й сотню Петра Гусака, особливо ті, хто прийшов до них останнім часом. Бойовий дух у сотні був нікудишнім, можна сказати, що його не існувало взагалі. Навіть такий хлопець, як Павло Година, і той повеселішав тільки годі, як намітилася ночівля під Збаражем.

Після облаштування табору Павло став розповідати тим, хто не брав участі в боях, як їхня сотня мало не самотужки взяла фортецю.

— Ми вибили в бійницях їхніх стрільців, а полону взяли більше тисячі. Сам Хмель приймав у нас полонених ляхів... — зухвало розповідав Павло.

Треба було його зупинити, і Андрій, ніби ненароком, штурхонув у спину та зауважив:

— Краще розкажи, де ми всі були, коли з міста рвонули драгуни...

Павло не розгубився і заявив, що у нього тоді кінь накульгував. Хлопці зрозуміли натяк і зайшлися сміхом, а Павло невдоволено зиркнув на Андрія.

Не дуже щедра вечеря завдала смутку багатьом, і Павло підійшов до Андрія з Яремою та запропонував сходити до містечка, поміняти щось на харчі. Удвох підійшли до Макара Пилипенка, і Павло заявив, що зуміє добути харчів для десятки. Макар був не проти і виділив їм п’ять злотих, але втрьох іти не дозволив, послав з ними ще трьох козаків. Узяли з собою по торбі і вже поночі попрямували у бік шляху, щоб відшукати якесь містечко.

Павло з Андрієм ішли попереду, про всяк випадок не втрачаючи пильності. Довго довелося йти, але