Присмак волі - Володимир Кільченський

де поховані бойові побратими. Андрієва душа зараз особливо відчувала швидкоплинність людського життя. Десь збоку був закритий туманами Човганський Камінь. Чимало християнського люду полягло там, а тепер знову все лишається на поталу ляхам. Козаки, попри бажання повернутися до рідних домівок, відверто висловлювали невдоволення закінченням війни, яка мала такий блискучий початок. А це ж майже втеча з визволених земель.

Наступного дня, після виходу з-під Збаража, пішли чутки, що у Старокостянтинові буде козацька залога, і хто захоче, може лишитися на військовому утриманні. Коли дісталися до містечка, Андрій бачив, що Павло Година не знаходить собі місця. Він ходив поміж козаками та був дуже стурбованим. Підлужний, звісно, відчував, що за «черв’ячок» точить сумління Павла. Нарешті він, узявши Андрія за руку, став говорити про своє бажання залишитися в цьому місті. Підлужному стало сумно. Шкода було втрачати такого вірного товариша, але він підтримав Павла у його рішенні бути у передовій козацькій залозі. Павло і з радістю, і з якимось сумом обійняв Андрія і промовив:

— Не мед їсти лишаюся, друже. Може, згину, а може, пощастить ще і Яринку побачити, тут же недалечко...

Андрій ще раз обійняв побратима і, підштовхнувши його, сказав:

— Іди спочатку до Петра... Скажеш, що я не проти. Ми з Яремою і хлопцями впораємось...

Павло залишився у складі однієї з двох козацьких сотень, що лишилися стерегти Старокостянтинів і замок побіля нього. Було велено з польським військом у бій не вступати, а триматися в замку та у місті. Уранці козаки десятки попрощалися з Павлом. Навкруги було чути й інші прощальні вигуки: побратими розходилися — кожен по своїй долі...

До Почаєва 

Валка возів знову витягнулася ланцюгом та попрямувала на схід. Іван з Марією тримались позаду Радиного воза, і Марія інколи перемовлялася з цією доброзичливою жінкою. Зупинилися на денний перепочинок побіля якоїсь заплави, і Рада крикнула Іванові:

— От тобі і лози з рогозом!.. Злазь, Іване, будемо вашу хуру лаштувати!

Марія допомогла чоловікові вибратися з воза і, сказавши якесь дошкульне слово Раді, пішла вирізати дубці з лози. Іван дістав якесь знаряддя, і вони вдвох із Марією швидко накрили воза півколом гнучких гілок. Рада побачила, що у молодих справа зрушила з місця, і стала кричати на свого Романа:

— Чого це ти тут розсівся? Не бачиш, чоловік не може сам хуру нап’ясти, ану злазь, швидко допоможи йому!

На ці викрики Ради набігло ще декілька чоловіків, і вправні руки хутко облаштували хуру. Та вона на цьому не зупинилась і вже підбивала чоловіків, щоб гуртом сплести рогозяний покрив. Підійшли ще жіночки, і більше десятка рук за короткий час закінчили сплітати покрив і нап’яли на риштування. Марійка, не втримавши сліз від такої чуйності, плакала на грудях у Івана, а він, киваючи головою, дякував людям за поміч. Сусідка Рада також відчувала себе причетною до цієї благодійності і від себе дякувала людям за допомогу молодим:

— Людям — подяка велика. А ви, молодятка, вже майже свою оселю маєте... Кохайтеся всім на радість!

Із веселим гомоном валка возів продовжила свій шлях. Починало сутеніти, і, зупинившись, багато десятків возів поставали півколом побіля Радиного та Іванового возів. Розпалили спільне багаття, і вже великий казан варив усім біженцям куліш. Приготовлена страва підтвердила спільне бажання гуртуватися, не лишати один одного на самоті зі своїми негараздами.

Цю ніч молоді провели у захищеному від негоди возі, оповиті людською турботою.

Перед світанком усіх розбудив тупіт великого загону кіннотників, що також рухався у бік містечка Кременець, і охочі, ризикуючи знайти пригоду, все ж дізналися, що це рухається бокова залога полку Хмельницького. Усі люди з очікуванням дивилися, сподіваючись, що сам Богдан до них під’їде, але верхове військо пройшло, і всі стали поквапливо збиратись йому вслід.

— Давайте хутчіше! За ними добре рухатися, бо менше на нашу голову харцизяк трапиться! — підбадьорювала всіх Рада, і валка з біженцями без сніданку попрямувала на Кременець.

Минув майже тиждень відтоді, як Іван з Марією покинули Раханє. Дорога пролягала неподалік від Почаївського монастиря, про який знав увесь християнський люд, що рухався у численній валці возів. Уранці Іван підійшов до воза, побіля якого Рада з Романом готувалися в дорогу, і промовив:

— Дякуємо тобі, Радо, за поміч у дорозі. Ми — до Почаєва, там у нас товариш... За тебе помолимося і за твою сім’ю.

Підійшла Марія і, припавши до Ради, ще і ще раз дякувала за її добре серце. Рада також витирала краплини сліз, що так раптово набігли, а її донька Катеринка, вхопивши Марію за руку, не випускала зі своєї. Тут Рада не витримала і, махнувши рукою, промовила:

— Бачу, ви без мене, немов сироти... Я також заїду в Почаїв, а потім — далі з вами!

Люди швидко гуртувалися біля свого подорожнього ватажка — Ради. Почувши, що вони заїздять разом із молодою парою у Почаїв, стали схвально вигукувати:

— Так. Радо, не лишай їх самих... І за нас помоліться!

Почали збирати на Радин віз дарунки для монастиря, і коли на возі не лишилося місця, поклали дещо й на віз Івана та Марії.

Два вози сиротливо котилися у напрямку Почаєва. Після поїздки в такому гурті, де й голови валки не було видно, шлях вважався незвичайним та страшним. Іван приготував зброю і поклав біля себе, дав одного пістоля й Марії, показавши, як треба стріляти.