Присмак волі - Володимир Кільченський

— Бісеня татарське! Каже, що розмовлятиме тільки з Хмелем, так я йому натякнув, що могилу з його поневолювачами ще не зарито.

Знайшли ритвину, куди можна було покласти тіла забитих ляхів, та швидко прикопали, лишень би не відрили дикі звірі. Після поховання сіли для відпочинку на пагорбку, і Андрій почув якусь суперечку поміж козаками. Капелюжний знову підійшов до Макара і голосно промовив:

— Там нещодавно прийнятий до десятки Захар Білецький дуже дбає про мошну... Привласнив каблучки забитих ляхів. Вирішуйте, Макаре, годиться так чи ні?

Пилипенко піднявся, погукав усіх до себе і голосно промовив:

— За нашим звичаєм кошти передаються у Запорозький Кіш, а малі можуть ділити поміж собою ті, хто їх добував. Тому Білецькому — десять київ... Йому пощастило, що нас восьмеро, а коштовності поділіть поміж усіх!

Ці слова всі дружньо схвалили і, не довго думаючи, почали діяти. Одні згребли руками попід плечі Білецького і стали в’язати до стовбура дерева, а решта пішли вирізати киї для покарання мошнолюбивого Захара.

Підлужний уперше брав участь у такому покаранні і почувався ні в сих ні в тих. Ходив по ліску, шукаючи невеликої палиці для кия. Павло вже вибрав добрячу корягу і йшов слідом, підказуючи щось. Андрій не витримав такого наставництва і, забувши про чемність, гримнув на нього:

— Ти, Павле, краще дбай про свій зад! Полюбляєш і ти поживитися. Весь час треба зупиняти!..

Година відстав від Андрія і сів стругати знаряддя для мошнолюбця. Нарешті всі зібралися побіля винуватця, і Макар Пилипенко промовив:

— Ми в поході, тож будемо без горілки... Наллємо тільки Захару. — І витяг кварту.

Засуджений жадібно припав до оковитої. Коли вже майже нічого не лишалося, Пилипенко вирвав кварту з рук Захара, залишок хлюпнув йому на спину і, відійшовши, розмахнувся та врізав києм по оголеній спині. Біленький вигнувся, мов вуж, але не крикнув, а тільки замугикав, як бугай перед дорізом. Далі всі підходили і по черзі прикладалися киями, хто як міг. Підлужний стояв останнім і бив Захара, коли той уже розслаблено висів на прив’язах. Перехрестився і шугонув шахрая поміж лопаток.

Потім Захара швидко звільнили від прив’язу. Устим заходився обробляти забиті місця та зупиняти кровотечу на пораненнях. Козаки поклали Захара на воза і вирушили назустріч військові, щоб лист, який захопили у ляхів, якнайскоріше передати Хмелю.

Надвечір зустріли передові загони війська і, швидко знайшовши свою сотню, Макар Пилипенко віддав лист Петрові Гусаку.

Через декілька днів опісля від’їзду з Роханє котився віз Івана та Марії по шляху, наповненому різношерстим людом. Рухалися в основному в бік Львова та Кременця. Люди, не змовляючись, збиралися у валки, і коні слухняно рухались услід передньому возу без понукань їздових. Ніхто нікого не розпитував, куди і чому зірвалися в зиму в далекий і повний небезпеки шлях. Бачачи, що вони не одні такі біженці, Марійка повеселішала і стала розпитувати Івана про його козацькі походи. Усе допитувалась, а чи не має він на Лівобережжі жінку та дітей. Іван підсміювався над її нелукавими запитаннями, та все ж дуже розважливо розповідав про себе. Передні вози призупинились, і від голови валки почулися крики:

— Перехід через Жечицю! Тримайте коней за вузди!

Іван винувато подивився на Марію і промовив:

— Марійко, люба моя, у холодній воді доведеться тримати коня... На тім боці відігрію тебе.

Жінка, цмокнувши Івана в щоку, стала готуватися до переходу: роздяглася по груди і приготувала очкур для підтримки плахти. Іван невідривно дивився на її дії, мимоволі милуючись рухами і тілом. Дійшла черга й до їхнього воза. Марійка сміливо ступила у воду, тягнучи за вуздечку їздового коня, і віз помалу заїхав у річку.

Гнідко сміливо йшов позаду воза. Він уже стільки бачив таких перевозів, що їздовому коню й не снилося. Вода підступила Марійці до сідниць, і вона поспішно підібгала плахту. Іван побачив, як вода, наче спокусившись на жіноче тіло, покрила його своїм холодним сувоєм. Вода не сягнула навіть під груди, і Іван знову побачив принади Марії, омиті зимною водою річки. На мілині жінка стала тягти їздового коня за вуздечку, і він упевнено прямував на протилежний берег. Плахта опустилася, і Марія, йдучи босоніж, прагнула швидше відвести свого воза від річки, бо позаду покрикували інші їздові з валки перевізників. То тут то там чулися гучні голоси людей, які поспішали зайняти зручні місця для зігрівання і нічного відпочинку.

Вони зайняли місце поряд із чорнявою молодицею, яка покрикувала на дівчисько та невеликого на зріст чоловіка, що метушився, намагаючись догодити крикливій господині. Іван подав Марійці оберемок сухого сіна і з її допомогою зліз із воза та став кресалом добувати вогонь. Його кохана, взувшись, метнулась шукати сухого хмизу для вогнища.

Сіно не хотіло горіти, і тоді жіночка із сусіднього воза, взявши зі свого вогнища запалену головешку, піднесла її до сіна. Воно спалахнуло, обдавши Івана солодкувато-кислим димком. Не забарилася й Марійка. Рожевощока, бадьора, вона притягла чималу в’язанку хмизу і підклала її у вогнище. Не затримуючись, пішла розпрягати їздового коня. Потім дала сінця Срібку та Гнідку і нарешті підійшла до Івана, який прилаштовував над вогнищем триніжку з казанком.

— Неси воду, господарочко моя, — радісно сказав Іван, і через хвильку жінка вже поспішала з двома неповними цеберками води.

Стало сутеніти, і Марійка вимостила для них ліжник. Потім пішла шукати зручне