Присмак волі - Володимир Кільченський
Павло попереду аж підбігав, так йому кортіло поміняти видані злоті на щось смаковеньке. Містечко було без жодного вогника у віконцях, але Година все ж облюбував собі добрий з виду будиночок і постукав у двері. За дверима — ані телень. Павло сильніше став гупати у двері, доки не почувся голос жіночки:
— Не стукайте!.. Їсти не маю... Усе забрали. Ідіть собі далі!..
Павло відсахнувся від дверей і розчаровано мовив:
— Звідки вона знає, що ми по харчі прийшли?
Хлопці позаду нього зареготати, і Білий сказав Павлові:
— Та кого ще дідьки носитимуть уночі, як не голодних? Мабуть, ми запізнилися...
Павло не мав наміру здаватися і, обминувши всіх, подався шукати іншу оселю. Хлопці, підбадьорюючи один одного, пішли за ним. Ще не підійшли до будиночку, а вже почули, як Павло гупає по дверях:
— Відчиніть, ми у вас харчів підкупимо!
Та за дверима знову жіночий голос жалібно промовив:
— Синочки, не маю ані хлібця, ані мелива... Татари все перевернули, навіть ліжники позабирали...
Тут уже Година розгнівався і став лаяти татар, поляків і всіх без розбору. Хлопці вже не сміялися, а Кульбаба невесело став втішати:
— Люди не винні, Павле. Скільки війська різного тут перейшло. Ходімо до табору, якось перебудемо...
Павлові вже не хотілося бігати по хатках та гепати посеред ночі у двері. Він ішов позаду всіх принишклий. Довелось Андрієві його втішати. Він обійняв товариша за плечі і примирливо промовив:
— Нічого, Павле... От доберемося до нашої Наддніпрянщини, то й від’їмося. Я сам тобі вареників зварю...
У таборі ще не всі спали. Дехто чекав козаків з їхніх торгів, але, побачивши пусті торби, козаки мовчки стали вкладатися. Павло повернув Макарові злоті та з досадою сказав:
— Ті пройдисвіти все забрали у людей... Як вони зимуватимуть?
Холод та голод рано розбудили сотню, і всі стали готуватися до походу, частенько поглядаючи в бік кухарів, що чаклували над казаном, від якого більше віяло димом, аніж чимось запашним та смачненьким. Макар Пилипенко пішов до сотенного, щоб розпитати про наміри, і пообіцяв випросити щось із харчів для своєї передової десятки.
Хлопці невесело шкребли ложками по полумисках, наповнених гарячою рідиною, зовсім не схожою на козацьку кашу. Там уже нічого не залишилось, і Михайло Білий знову став зачіпати Годину:
— Павлуню, якби в оці гарячі помиї та якогось мелива зі шматком сала... Так би черевце зраділо...
Павло глянув на Білого і мрійливо промовив:
— А в Шаргороді у Яринки зараз тепло в хатині, і харчів досить... Не прогнала б вона мене. А вродлива яка...
Після цих невеселих слів Михайлові більше не хотілося жартувати, і він, похитавши головою, пішов займатися своїми справами. Почувся клич до походу, і козаки сідали на коней, щоб продовжувати свій шлях. Добре, що було трохи ближче до рідної домівки.
Та шумить, гуде вітер по діброві. Блудить, блудить козаченько по дорозі. — Ой, чого ти, та мій коню, нудиш, Із битої доріженьки блудиш? Чи я тобі, та мій коню, важок, А чи моя козацькая зброя, А чи здобиченька моя? Не журися, коню вороненький, Буде оброки по самії боки, Буде сіна по самі коліна, Будеш у станочку на суші стояти. — Ой, ти мені, мій пане, не важок. Ані твоя козацькая зброя, Ані здобиченька твоя! А те мені, пане, важко, Що з боків та сторожають, А спереду та зустрічають, А ззаду погонь біжить. — Гей, не журися, мій коню вороненький, Ми сторожу обминемо, А од погоні утечемо, А з устрічею та поб’ємося. Ой низом, вороненький, низом Закидані дороженьки хмизом, А ти, мій кінь вороненький, Перескакуй хмиз цей зелененький.Шлях лежав на Старокостянтинів, і козаки впізнавали ті місця, де відбувалися сутички з ворогами,
