Святослав (укр.) - Семен Дмитрович Скляренко
Мстився не тільки Никифор, за тінню імператора стояли його родичі, прихильники, Феофано…
Феофано! Він думав про неї, йому не вистачало її, хотілося, щоб вона прийшла до нього з покоїв гінекею, він хотів бачити її. Так, вона велика грішниця, ця жінка, що просто з шинку потрапила на трон у Великому палаці. Це вона викликала любов і доводила до нестями імператора Романа, Никифора Фоку, а потім їх убила. Він сам знав її, і все ж зараз, вже як імператор, заздрив усім, що знали зрадливу, безжальну Феофано, боявся, що хтось у цю годину торкається її мармурового чола, тугих персів, пристрасних уст, дивиться в її темні, бездонні очі, пестить її шовкове волосся…
Крім того, імператор Іоанн, на щоках якого ще не охолов слід від її поцілунків, знав, що руки Феофано здатні дати й отруту…
Новий кесар Болгарії Борис уперто йшов до своєї мети. Хіба міг він знати, що уподобився кроту, що врився в кручу й повзе все вперед і вперед, доки не зірветься в безодню?! Імператор Іоанн пише, що допоможе йому, колись же буде ця допомога. Василіки привезли золото, правда, мало, але багато чудового вина – можна пити до забуття. Сестри-кесарівни пишуть, що їх з усіма почестями приймають у Великому палаці і що незабаром вони одружаться, – це буде потрійний зв’язок з Соломоновим троном. Жона його – донька імператора Романа – стверджує все своїми поцілунками й ласкою, Болгарія переможе, нехай живе Візантія!
І кесар Борис піднімає всіх болярів, він садить на коней кметів, він, виявляється, лютий, безжальний і, як усім здається, дуже сміливий. Є, правда, одна людина в Преславському палаці, яка знає, що кесар Борис, як і його батько, боягуз, що ним керує страх, одчай, божевілля. Людина ця – Сурсувул, але тепер вже він не старший болярин, він – тільки тінь, що блукає в покоях кагана Симеона і випиває нарешті з його келиха… але не вина, а отрути.
Кесаря Бориса це аж ніяк не тривожить. Немає Сурсувула – є інші молоді боляри, що вчились у Константинополі, знають церемоніал імператорського двору, вміють пити, співати, гуляти. Гуляй, Болгаріє!
4
Князь Святослав знав, що сталось у Константинополі, доходили до нього вісті і з Преслави.
Не тільки руських воїв вів тепер князь Святослав. Де він з’являвся, до нього приєднувалось множество болгарських свободників, смердів, усі парики. Вони знали тут кожен камінчик і кущ, йшли попліч з руськими воями.
І коли князь Святослав йшов з цим військом понад Дунаєм, а далі Планиною, то бачив і пересвідчувався, яке велике лихо готувалось давно для Русі: скрізь тут понад Дунаєм побудована була стіна й стояли городи-фортеці, вісімдесят над Дунаєм, кількасот у горах, зведені руками рабів не для того, щоб одбиватись від когось, а щоб звідси йти на Русь, на Русь. Тепер ці фортеці були позаду руського війська, жорстокий бій між воями князя Святослава й нового кесаря Бориса йшов на довгій, широкій смузі землі від берегів Руського моря аж до річки Колубари…
Перемагали вої князя Святослава, вони невпинно, як велетенський морський вал, котились вперед, недалеко вже була й Преслава.
Саме в цей час Микула побував у гостях в свого приятеля болгарина Ангела. У ту ніч, коли Микула розв’язав йому на руках мотузки, щось розв’язалось і в душі Ангела, – був він, як виявилось, добрим хлопцем, сам тепер ішов попереду воїв туди, куди вело його наболіле серце.
І от якось уранці Ангел зупинився.
– То є моє село Росава, – сказав Ангел.
Микула зупинився, широко розставивши натруджені свої ноги, і довго так стояв, приклавши праву руку до лоба, примружуючи очі і якось легко дихаючи.
– Чого ж ти, другаре мій, став? – запитав Ангел. – Може, неладне моє село?
– Ні, – швидко відповів Микула. – Не того я став, що село твоє неладне, а того, що воно схоже й на моє село… У нас – Дніпро, тут – Дунай, верби тут і там, і птахи. Диви, такі ж і хижі… Ну, ходімо!
Але Микулі довелося ще раз зупинитись. Коли вони стали наближатись до однієї із землянок над самою кручею Дунаю, то побачили, що там стоїть жінка, пильно дивиться, що то за люди прямують до землянки, і раптом, викинувши вперед руки, біжить їм назустріч.
– Ангеле! Ангеле! – чули вони її розпачливий крик.
Ангел зупинився, став і Микула.
– Жоно! Цвітано! – промовив Ангел, і Микула помітив, як у нього зблідло обличчя й задрижали щелепи.
Але він швидко переміг себе, обняв жону.
– Ангеле! – говорила вона. – Чула всички, аще убієш єсть на война то… Горе, плакам тяжко.
– Аз бях там, – відповів і показав на долину Ангел, – і мнозі бяше убиті, але сам здрав…
І він розповів Цвітані, що було з ним і що сталось над Дунаєм, показав на Микулу.
Цвітана обернулась до Микули, з приязню подивилась на нього. Була це молода ще, дуже приємна жінка у білій сорочці й спідниці, що складалась з двох шматків червоно-зеленої тканини, підперезаних поясом, і, як це не дивно, була дуже схожа на Вісту. Одного не міг зрозуміти Микула – чому Цвітана подивилась пильно на нього, а потім низько в пояс вклонилась йому. Так само зробив тоді й він – чужа земля, чужі звичаї…
Аж тоді вони рушили до землянки Ангела. Сам Ангел, правда, назвав її бурделем. Як нагадувала вона Микулі їхню землянку над Дніпром! Викопана вона була в землі під горою, через що хворостяна, всипана землею покровина[170] її, що лежала на сошках, суціль зливалася із схилом гори, поросла травою. Між травою там червоніли якісь квіти.
Навіть наблизившись до бурделю, Микула не зрозумів, де вони опинились.
До бурделю вело кілька викопаних просто в землі східців. Коли Ангел відчинив двері, вони зайшли одразу до гривиці[171], де стояв верстат. За нею ж була велика землянка з обкладеними дошками стінами, з вогнищем посередині, від якого вгору до покровини вів плетений з лози і обмащений рудою глиною димар.
– Клянусь Перуном! – сказав Микула. – Як дома!
І увесь час, поки вони сиділи біля вогнища, у якому варилась страва, і коли, запиваючи вином, їли, Микула дивився на бурдель – на дві скрині й лар для борошна в одному кутку, на дерев’яний поміст-ложе в іншому, на дверцята, що вели до тісної кліті.
– А що це за страва? – розпитував Микула, коли Цвітана поставила
