Святослав (укр.) - Семен Дмитрович Скляренко
Брати ударили коней. Але одна стріла попала в око коню Горяя. Кінь став дибки, упав. Орель хотів взяти Горяя на свого коня. Але і його кінь упав.
Тоді брати від верби до верби почали перебігати до Дунаю. Їм було видно, як кілька печенігів женуться слідом за ними, ховаються за вербами, час від часу пускають стріли.
Вже до Дунаю лишалось кілька десятків кроків, коли стріла влучила в Горяя. Він встиг крикнути:
– Мерщій до Дунаю!
І Горяй впав мертвий.
Орель побіг до Дунаю. Біля самої води він ще раз обернувся, побачив недалеко печеніга, натягнув свій лук, пустив стрілу. В ту ж мить Орель відчув біль коло серця і навіть бачив стрілу, що впилася йому в груди.
Але в нього ще були сили, він знав, що перед ним Дунай, і кинувся у воду…
Він не розумів, що було далі, не знав, скільки саме минуло часу, не тямив, чи довго плив, – але раптом побачив, що лежить у лодії, побачив над собою голубе небо і якісь дивно знайомі обличчя. Він навіть пізнав їх – адже це були вої князя Святослава. І крикнув їм:
– Скажіть князю… мене послала княгиня… Київ оточили печеніги… Княгиня Ольга… Київ кличе князя на поміч…
Але в цей час у Ореля нестерпно заболіло серце. Він глянув – стріла все стирчала з грудей, вона пекла, розривала груди. І він схопив її обома руками, вирвав з серця…
3
Фар за Великим палацом працював кожної ночі з раннього вечора до світання. Холодний зеленкуватий промінь його проймав темряву, снувався над Золотим Рогом, тягнувся до Галати й гір, затухав, – то вдалину посилались таємничі світляні сигнали.
І там, удалині, в нічній імлі, де на обрії вдень видно було синє пасмо гір, всю ніч спалахували таємничі сигнали, яких у Константинополі ніхто не знав.
Проте ці сигнали добре розгадували у Великому палаці – імператор Іоанн знав, що робиться в Болгарії, фари повідомляли, що вої князя Святослава посуваються вперед, кесар Борис все благав імператора Никифора надіслати йому допомогу.
Але на Соломоновім троні у Великому палаці вже сидів не Никифор, а Іоанн Цимісхій, і він мусив дати кесареві Борису негайно відповідь, бо знав, що Святослав загрожує не так Борису, як самому йому – Цимісхію.
Новий імператор ні на хвилину не мав сумніву, що йому доведеться стикнутись з Святославом. Шляхи імперії давно вели й тепер привели до вирішальної битви між Константинополем і Києвом. Цимісхій схвалював усі заходи імператорів колишніх, які докладали всіх сил і уперто йшли до цього.
Розумів Цимісхій, що це буде жорстока битва. Того, що мало статись на сході, ніяк не можна було порівняти з тим, що було в Азії, Єгипті. Там поневолювались землі й народи, тут сходились два світи: блискуча, багата, аристократична Візантія, що спиралась на свої легіони й мільйони рабів, і невідомий, таємничий і дуже загрозливий світ тавроскіфів, чи русів, як називали вони самі себе.
Іоанн Цимісхій – учорашній і, треба сказати, непоганий полководець – рвався на цей бій. Але він – триденний імператор – ще не знає своїх сил, він не знає, на кого може покластись, а на кого не може, він, зрештою, боїться зараз, як і попередник його Никифор, стати на бій з Святославом, страх охоплює його, коли він думає про невідомих руських воїв.
Тому він діє так само, як і Никифор. Спочатку повідомляє кесаря Бориса, що це він – Іоанн Цимісхій – сидить на імператорському троні, й одержує у відповідь від Бориса щире, вірнопіддане вітання. Після цього, дізнавшись, що в гінекеї Феофано ще сидять і ждуть вирішення своєї долі дві болгарські кесарівни, які приїхали сюди одружуватись з особами імператорської крові, Іоанн Цимісхій іде до них, чемно розмовляє й натякає, що хоче породичатись з ними. Нарешті, посилає до кесаря Бориса довірених своїх василіків із грамотою, в якій пише про любов і приязнь до болгар, шле дари – трохи золота й багато вина, – але воднораз доручає василікам дізнатись, що ж робиться в Болгарії, Преславі. Новий імператор боїться князя Святослава, що зумів уже пройти східну стіну Юстиніана, за короткий час взяв вісімдесят городів на Дунаї, веде своїх воїв до Преслави.
Боїться не тільки імператор, увесь Константинополь і всі сусідні феми невпинно охоплює тривога, страх перед тавроскіфами. У великому городі з рук у руки потай передають лист патріарха Фотія, спрямований проти тавроскіфів:
«…Цей народ невідомий, подібний до рабів, не мав досі значення, але його взнали, і він прославився після походу на нас, народ нікчемний і убогий, але такий, що досягнув висоти і став багатим; народ, що живе десь далеко від нас, варварський, кочовий, гордий своєю зброєю, безтурботний, упертий, що не визнає воєнної дисципліни, цей народ швидко, в одну мить, як морська хвиля, зруйнує наші межі».
Проедр Василь, що тепер, ніби тінь, супроводжує нового імператора, дає Іоанну цього листа. Той хоче його порвати, викинути в море, але стримується й ховає, – хіба можна знищити цей документ, що блукає по всьому Константинополю?
В один із цих днів імператор дізнається про ще гірший випадок, який трапився в Константинополі. На гробниці Никифора Фоки, виявляється, написані вірші, в яких натякається на нього й Феофано:
«Той, хто раніше був дужчим від усіх мужів і нічого не боявся, став легкою здобиччю жінки й меча. Той, хто тримав раніше в руках владу над усією землею, спочиває тепер на маленькому шматку землі. Того, хто раніше був особою священною, вбила жона, член, здавалося б, єдиного тіла.
Так встань, царю! Підніми своє піше й кінне військо, фаланги і полки! На нас ідуть дикі скіфські народи, у божевільному пориві рвуться до вбивства, всілякі язики руйнують твої міста…»
– Знищити! Знищити ці прокляті вірші! – велів імператор Іоанн проедру Василеві, дізнавшись про напис на гробниці свого попередника.
Проедр Василь посміхнувся, коли почув ці слова імператора і відповів:
– Я б одразу це зробив, василевсе, але ці вірші висічені на мармурі склепу, де лежить і Костянтин, і їх можна знищити тільки разом із склепом.
– Тоді треба знищити… – почав, але не кінчив імператор. Він не боявся і вбив живого імператора Никифора,
