Тепло його долонь - Юрій Ярема

Я розумію, що ти зі мною лише на мить. Бевкне дзвінок, потяг загальмує — і ми вже ніколи не побачимося. Але благаю — лишися зі мною, ще на кілька хвилин! Не кидай мене на півшляху. Я знаю, що ти теж відчуваєш у цьому потребу. Твоя тендітна ніжка хитається від різких рухів. До моєї ноги — лише кілька сантиметрів. Доторкнися. Ну ж бо…

Я все зрозумів — зараз я кохаю. Секунду. Декілька. Але не більше… Ось воно справжнє кохання — до свого неосяжного ідола. Можливо, ти подаруєш мені жадане «так»… Не думаю, що воно мені буде потрібне за день, тиждень чи рік. Воно мені потрібне тепер. І більше ніколи. А завтра буде осінь…

За вікном травень, але для мене триватиме жовтень. Все навколо пожовкне, стане барвистим, але в душі буде тьмяно. Ні більше, ні менше. Що ж, ти отримала від мене зізнання — нехай і на папері, та все ж отримала. Черга за тобою. Як ти це зробиш? Відповіси усмішкою чи залишиш свій номер телефона? А може, очима зрониш одне-єдине жадане слівце, яке переверне моє життя і після якого постане нова сторінка — спокою, затишку…

Яка мелодія тобі ближча? Я звик до наспівів борні. Неспокійне життя з роками перетворюється на пекло. Та може статися, що я все це вигадав, щоби з кожною хвилиною мати жалюгідніший вигляд. Ні… Я таки прагну порятунку! Я вірю, що настануть інші часи. А зараз…

Просто чекаю. Тікаю, не озираючись. Це зайве. Там нічого немає. Лише морок і пітьма. Знаєш, я ніколи не відчував мелодії двох рідних сердець… Авжеж, це типово, але серцебиття в унісон не було. Лише інколи чув щось схоже навздогін…

А тепер ти — навпроти. Так близько. І вперше в грудях не гупає з дикою силою. Просто розмірений стукіт. Я чую відлуння — доказ того, що ти поруч. Це так — і не інакше. І хоча ти ховаєш свої почуття в телефоні, який віртуозно кружляє у твоїх руках, я знаю: ти, поза сумнівом, теж це відчула. Тепер це не кохання. Воно минуло. А ти лишилася тут — подруга, подорожня — будь-хто. Просто — тут.

З якого ти міста, пташко? Я так хочу повернутися додому… Столиця не виправдала моїх сподівань: більше грошей, менше почуттів. А вдома лишилися друзі. І немає значення, що там немає кохання…

Часом охоплює така ностальгія за рідними краєвидами і затишними вуличками… Там, удома, все просто, невимушено і тепло. Малюєш хмаринки на засніженому підвіконні, працюєш стільки, скільки сам схочеш… Головне, що живеш, а не існуєш. Хай там що, а ти, дівчинко, з південних міст… Ледь вловима засмага, глибокий погляд карих очей, русяве волосся, трошки кирпатий носик. Тобі так пасує, пташко…

Благаю, квітонько, лишися зі мною! Летючою зорею, спогадом, згасаючим мерехтінням… Будь-чим. Тільки живи зі мною…».

Остап, згорнувши аркуші, подивився на дівчину та простягнув папірці їй. Юнка здивувалася, але взялася читати: декілька разів її погляд змінювався — у ньому бриніли лють, нерозуміння, тепло, все змішувалося в тих дивних очах. Підвівши погляд, вона запитала:

— Ну і що це таке, ти, падло? — і від сонячного променя миттю нічого не залишилося — лише ненависть і злість.

— Та то я так…, — почав виправдовуватись Остап. — Щось навіяло, вибач…

І він прибрав аркуші.

— Зрозуміло. Ти шизік? — роздратовано поцікавилась юнка.

— Так, певно, шизік, — пробурмотів хлопець. — Часом хочеться вилити все, що довго тримаєш усередині. Даруй. Я не чекав на таку реакцію…

— А як ти собі гадав?! Гадаєш, мені приємно, що навпроти сидить педик, який не думає про те, як затягнути мене в ліжко, а просто тече — так хоче, щоб поруч сидів іще один ненормальний?!

«…Озеро. Десь під кригою морок — темна холодна вода. Та до неї далеко. Тутешні морози кують міцну кригу.

Одним стрибком звір опинився на кризі. Тієї ж миті його лапи роз’їхалися, шалено заковзали. Він став безпорадним, мов немовля. Саме на це чекали мисливці. Гуркіт їхніх снігоходів із кожною хвилиною гучнішав, ставав більш моторошним.

Заледве зібравши всі сили, вовк поковзав уперед. Головне — не здаватися. Бо тоді все було намарно…»

До кінця шляху дівчина кидала ворожі погляди на Остапа, а він, своєю чергою намагався взагалі уникати її очей. Зніченість? Ні… Він просто не міг збагнути її реакцію. Настрій було зіпсовано. У голові було порожньо.

Робочий візит минув успішно. Виявилося, що проект передбачав чимало цікавих перспектив. Юнак був з усіма відвертим, тож перед ним розчинялися двері. За два дні, завершивши справи, хлопець повернувся до столиці.

У перший же день його покликав до себе шеф і привітав із успіхом. Під час ранкової зустрічі мова зайшла про обіцяне підвищення.

— Пам’ятаєш, що я обіцяв? — почав бос.

— Так, перед від’їздом ішлося про підвищення.

— Саме так. Мені потрібна права рука та обличчя аґенції…

Директор раптом знітився.

— Ти хлопець непоганий… Але, як би краще сказати… Занадто яскравий чи як там воно..

— Ага… Зрозуміло. Натякаєте на орієнтацію? — вирішив бути відвертим Остап.

— Та ні! Проте поруч зі мною мусить бути… ну… такий собі «мужик», з якого не кепкуватимуть замовники…

Щось різко вкололо Остапа всередині. На підсвідомому рівні він давно знав, що про підвищення і мріяти не може. Та все ж таке формулювання було принизливішим навіть за звільнення. З гідністю вислухавши шефа, юнак запитав.

— Сподіваюся, це все?

— Начебто все. І не крути писком! Теж мені — кривду знайшов! Дякуй, що взагалі тут працюєш.

— Що ж,