Тепло його долонь - Юрій Ярема

Вузькі штанці підкреслювали стрункість ніг. З першого ж дня життя у столиці хлопець взявся щоранку бігати. Сині замшеві черевики пасували до строкатого шалика, недбало накинутого на плечі. Біла сорочка, ще зучора заздалегідь випрасувана, охайно сиділа на хлопці.

— Ну ось і все, — сказав Остап. — Можна рушати.

Схопивши сумку, хлопець вийшов на вулицю. Відразу війнуло теплим вітром — передвісником безтурботного весняного дня. Чемно привітавшись із двірником, парубок рушив у бік зупинки.

— Ач, порозводилося голубих! — ледь вловимий шепіт двірника полетів у спину.

Остап трохи зажурено посміхнувся, та все ж не надав значення цим словам. Лише щось щемливо гірке скрутилося у клубок усередині та підступило до горла.

«…Звір гадав, що це були останні хвилини його життя. На порятунок він не чекав. Усюди на нього чатувала небезпека. Зусібіч звіра обступили суворі мисливці, головною ціллю для яких був саме він. Беззахисна тварина розуміла, що це — кінець. Розуміла на підсвідомому рівні.

Та все ж іще жевріла остання іскра надії. Він мав кинутися на одного з мисливців і пошматувати його, утім, невитравний жаль не дозволяв цього зробити. Всі його вовчі інстинкти радили йому вчинити саме так, та все ж звір зібрав усе своє тіло в клубок і, напруживши м’язи, стрибнув у просвіт між мисливцями, які намагалися щільно тримати коло — і помчав насупроти хурделиці навмання.

Навздогін полетіли кулі та шрапнель — хмарище звуків змусило вовка бігти хутчіше, не озираючись…»

На автобусній зупинці товклися люди в очікуванні свого маршруту. Остап, притулившись до скляної стіни зупинки, розгублено вивчав напис на бігборді, зовсім не помічаючи, власне, змісту вивіски. Під’їхала його маршрутка, яка, на щастя, виявилася майже порожньою.

До роботи було недалеко, тож хлопець вирішив не займати місця. На наступній зупинці людей виявилося більше, і юнака мовби хвилею занесло всередину. Затиснутий між двома жінками, він мусив, скоцюрбившись, їхати до кінця маршруту.

Крокуючи до офісу, він на ходу пив каву, оглядаючи себе з голови до ніг — на діловій зустрічі слід мати охайний вигляд. Заскочивши до офісу, хлопець відчинив кабінет і почав метушливо переставляти дрібнички на столі — давалися взнаки хвилювання та сумніви.

Чекати довелося недовго: замовник прийшов за десять хвилин і вмостився у кріслі напроти Остапа, очікуючи на розмову. З перших хвилин цей дядько Остапові не сподобався: прискіпливий погляд не вістив нічого доброго, а глузлива посмішка на обличчі лише дратувала.

Йшлося про організацію вечірки для бізнесменів, які підписали важливу угоду і на радощах вирішили відсвяткувати. Для Остапа в цьому нічого нового не було — він і раніше виконував такі доручення, тільки от зазвичай бюджет святкування був удесятеро меншим.

— Нам потрібне все за найвищим ґатунком, — заявив замовник. — Все в найкращому вигляді, чуєш? Другий ґатунок лишіть краще собі. Будуть наші жінки, солідні люди. Такої компанії ви ще не бачили!

— Зробимо, — відповів Остап. — Ми не звикли працювати абияк. Завжди все виконуємо найкращим чином.

— Ти мене не зрозумів, — брезкле обличчя скривилося вдаваною огидою. — Нам не потрібна купа педиків, що скакатимуть навколо нас. Цієї херні повно і в кабаках! Я тобі кажу — нехай усе буде так, як ви ще не робили! Вважай, що працюєш на самого Господа Бога!

— Хм… — знітився хлопець. — Звісна річ, я вас розумію…

— Навряд, — перебив замовник.

— Чому ж?

— Ти себе у дзеркалі бачив? — глузлива посмішка не сходила з обличчя нахаби. — Я розмовляю з тобою двадцять хвилин, а вже дивитися гидко! Що ти на себе начепив, га? Ваша контора такий вигляд і на нашому паті матиме? У вас тут усі такі? — скривився клієнт.

«…Пробігши невелику відстань, що, проте, здалася вовкові нескінченною, він озирнувся. Сподіваючись, що переслідування припинилося, звір прагнув роздмухати іскорку надії. Та сподівання виявилися марними. Мисливці на снігоходах продовжували полювати за бідолашною твариною.

Для них це був шматок м’яса та непогане хутро, об котре вони потім витиратимуть ноги або на якому валятимуться перед каміном. Вони не бачили живої істоти з почуттями та правом на життя. Не вважали, що він має право на існування.

Звір зрозумів, що довго не втримається. Годину, можливо, дві. Серед снігової пустелі захисту він не бачив. Лише неосяжний сліпучо-білий простір без меж. Важко зітхнувши, вовк кинувся далі.

Його сильні лапи провалювались у кучугури снігу, до хутра примерзали сніг та шматочки льоду. Тіло раптом обважніло. Серце шалено калатало, проте не від утоми чи перенавантаження.

То був страх. А ще — невимовний розпач: сподіватися на людяність убивць було не варто.

Удалині сяйнуло озеро. Вовк знав це напевно. Не раз він блукав тут у пошуках харчів. Можливо, він зможе відшукати там якийсь закапелок, де можна буде перечекати…»

У цілому ж зустріч пройшла непогано: про все домовилися, все вирішили. Ще трохи попрацювавши, Остап почав збиратися, щоб не спізнитися на побачення. Коли він спустився на перший поверх, його погукали — на сходах стояла секретарка директора.

— Даруй, але мусиш повернутися. Нагальна справа, — захекано повідомила дівчина.

— А щоб вас! — тихо вилаявся хлопець. — Ніякого особистого життя…

Зітхнувши та гублячись у догадках — що ж знадобилося шефові? — Остап поплентався за секретаркою нагору. Директор уже чекав на нього та був у дивному настрої.

— Збирайся у відрядження! — навіть не привітавшись, кинув шеф.

— Чи можна поцікавитися, що за поспіх?

— Щойно дзвонили наші партнери із західного регіону — є