Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

Керенський: Ленінські ідеї — фікція! Більшовицької небезпеки нема! Власне, я хотів сказати, що й самих більшовиків скоро не буде!.. І запонки, будь ласка, поручику! Звичайно, прості, а не золоті: ми ж їдемо на фронт, а не на бал!.. Для спасіння революції зараз потрібне лише одне: довести війну до переможного кінця!

Грушевський: Олександре Федоровичу, дорогенький! Голубе мій! Таж ми й домагаємось армії, щоб докласти сил до цього! Під вашим особистим керівництвом!

Керенський: Мерсі! І, будь ласка, френч… Познайомтесь — штабс–капітан Муравйов: в усіх справах організації ударних батальйонів для переможного наступу на фронті він дасть вам вичерпні вказівки. На прапорах: з одного боку — «Перемога або смерть!», з другого — «Революційна Росія!»

Грушевський: Але ж низка частин вже стихійно українізується, Олександре Федоровичу!

Керенський: Стихія — анархія! З анархією непримиренна боротьба!.. Кашкет!

Грушевський: Але ж є й такі, що вже українізувалися!

Керенський: На фронт! В бій! Попереду всіх! Рукавички! Під німецькі кулемети!..

Керенський був вже в свіжій сорочці при червоному галстуку — символі революції, і натягував захисного кольору — фронтові — рукавички. Вони дуже личили до його рудої шевелюри. На порозі він ще спинився:

— А ті, які не підуть в бій, будуть роззброєні моїми ударниками. Цим поклопочеться штабс–капітан Муравйов! Ви вже познайомились?… Поручику, машину!

Заклавши руку за борт, Керенський швидко вийшов. Ад'ютанти кинулись слідом.

Українське питання вирішено коротко і ясно.

По сходах готелю, перед готелем на Миколаївській вулиці стояли натовпом дами революції і маяли хусточками.

Киваючи головою праворуч і ліворуч, Керенський вскочив у машину, шофер — відомий автомобіліст–рекордсмен, небіж мільйонера Рябушинського, — дав газ, — і машина покотила.

— Моє поважання, — сказав штабс–капітан Муравйов, блиснувши несамовитими очима до професора Грушевського. — Це ваше домище на п'ять поверхів на Бібіковському бульварі? І на Паньківській — теж ваші будинки? Начувайтесь: коли б німці посунули на Київ, ваші будинки — найкращі прицільні пункти!

Керенський виїхав зразу — експрес рушив, тільки його нога ступила на приступку салон–вагона. Перед обідом він виступив з промовою на вокзалі в Фастові, після обіду — перед залізничниками Козятина, надвечір прибув у Житомир — у ставку Південно–Західного фронту. Але над ранок він був уже в Проскурові і зразу подався аж за Тернопіль.

Звідси — за планом Керенського — і мав початись генеральний наступ тисячокілометрового фронту. Втім, план наступу був розроблений ще в ставці царя Миколи Другого.

В путі слідування теж не все було гаразд.

Керенському доводилось виходити з вагона і виголошувати промови мало не на кожній залізничній станції.

Справа в тому, що назустріч посувались состави з фронту, і були то переважно порожняки, які, закинувши на позиції вогньовий та харчовий припас, повертались за черговою порцією поживи для ненажерливого черева війни. Вагони поїздів, дарма що порожні, були запломбовані. Одначе на дахах вагонів було людно і тісно: солдати кидали фронт, солдати не бажали далі воювати. До того ж пішла чутка, що поміщицьку землю таки зразу почнуть ділити, і солдати–хлібороби поспішали додому чимдуж, щоб землячків–фронтовиків знову не скривдили «вольні».

Експрес підкочував до чергової станції і неодмінно на цій черговій станції вже чекав під семафором ешелон–порожняк з дезертирами. Керенський виходив на приступку свого салон–вагона і відкривав мітинг.

Він казав:

— Здрастуйте, солдати революції!

Дезертири понуро позирали з своїх дахів. їм остобісіло чекати зустрічного, щоб відкрився семафор, а говорили–балакали до них вже десятки агітаторів — і своїх, і приїжджих.

— Солдати революції! До вас моє слово!

Дезертири дивились скоса і мовчали.

— Старая власть пала, и обновленная Россия воспрянула от ига рабства и насилия…

— А хто він такий буде? — підштовхували дезертири один одного ліктем. — Від якогось начальства, чи сам від себе? Гей, ти чуєш, ад'ютант! Хто це такий, котрий язиком меле?

Почувши, що перед ними своєю власною персоною міністр Керенський, дезертири наважувались сплигнути вниз.

— Солдати! Війну почали царі, і народи за неї не відповідають!..

Перед приступкою салон–вагона вже тиснувся чималий натовп: мовилося ж про війну, а це варто послухати, — про що ж більше й слухати, як не про війну та землю?

— Але війна все–таки факт, і цього кричущого факту не закреслити розчерком пера! Ми її не починали, але нам доводиться її закінчувати…

— Вірно! — гукав натовп дезертирів одностайно. — Кінчати з війною! Та ми вже з нею, либонь, покінчили…

Але Керенський тримав руку за бортом френча і казав:

— В ім'я захисту здобутків революції ми повинні довести війну до славного, переможного кінця…

— А які там такі здобутки? — гукав хтось із гурту. — Питаюся, які тамті здобутки для мужика?…

Тоді Керенський простягав руку вперед:

— Ім'ям революції закликаю вас повернутися на фронт і йти в бій на лютого ворога революції — німецький імперіалізм! Хай живе революція!

Дезертири починали сунути геть, хто куди.

Це були солдати–фронтовики,