Рукопис, знайдений у Сараґосі - Ян Потоцький

Прагнучи позбавити його клопотів, він узяв у нього лист і кинув погляд на адресу: «Чарівній Фраскіті». Корнадес скривився так, що малий посланець перелякано втік, після чого відніс до себе той цінний документ і прочитав таке:

Чи ж може таке бути, щоб ані мої багатства, ані мої чесноти, ані моє ім’я не звернули на мене твоєї уваги? Я готовий витратити скільки завгодно, зробити що завгодно, вдатися до чого завгодно, аби тільки завоювати хоч один твій погляд. Ті, котрі обіцяли мені прислужитися, обманули мене, бо я не дістав від тебе жодного знаку порозуміння. Але цього разу я вирішив покластися на притаманну мені сміливість; тепер ніщо не стримуватиме мене, бо йдеться про пристрасть, яка від самого початку не знає ані міри, ані вузди. Я боюся тільки одного — твоєї байдужості.

Граф де Пенья Флор

Слова цього листа миттю розвіяли все щастя, яким насолоджувався мій чоловік. Він зробився неспокійний, підозріливий, не дозволяв мені виходити з дому, хіба що з однією з наших сусідок, якої він, щоправда, добре не знав, але яка подобалася йому своєю зразковою побожністю.

Однак Корнадес не смів сказати мені про свої муки, бо не знав, як далеко зайшли в мене справи з графом де Пенья Флор, а також чи я взагалі щось знаю про його пристрасть до мене. Невдовзі безліч різних обставин ще більше посилила його неспокій. Одного разу він знайшов драбинку, сперту об садовий мур, іншим разом якийсь незнайомий тишком-нишком прокрався в дім. Що більше, під моїми вікнами постійно лунали серенади й музика, яку так ненавидять ревнивці. Врешті-решт нахабство графа перейшло будь-які межі. Одного дня я пішла з моєю набожною сусідкою на Прадо, де ми пробули досить довго; час уже був пізній, і ми мало не самі ходили головною алеєю. Граф підійшов до нас, виразно освідчив мені свою пристрасть, сказав, що повинен здобути моє серце, нарешті зухвало схопив мене за руку, і я сама не знаю, до чого б ще дійшов той безумець, якби ми з сусідкою не почали щосили кричати.

Додому ми повернулися надзвичайно збуджені. Набожна сусідка заявила моєму чоловікові, що вона за жодні скарби не хоче зі мною виходити, і шкода, що я не маю брата, який би захистив мене від напосідань графа, якщо вже власний чоловік так мало дбає про мене.

— Щоправда, релігія забороняє мститися, — додала вона, — однак честь ніжної і вірної дружини заслуговує більшої дбайливості. Граф де Пенья Флор, поза сумнівом, тому так сміливо поводиться, що знає, сеньйоре Корнадес, про твою поблажливість.

Наступного вечора мій чоловік вертався звичною дорогою додому і, проходячи тісною вуличкою, побачив, що її загородили двоє людей. Один з них бив у мур шпагою надзвичайної довжини, а другий говорив йому:

— Чудово, сеньйоре дон Раміро! Якщо ти так діятимеш з достойним графом де Пенья Флор, то недовго він залишатиметься грозою братів і чоловіків.

Ненависне ім’я графа привернуло увагу Корнадеса, тож він затримався й причаївся під деревом.

— Любий друже, — відповів чоловік з довгою шпагою, — мені б неважко було покласти край любовним успіхам графа де Пенья Флор. Я зовсім не прагну вбивати його, я лиш хочу його провчити, щоб він тут більше не з’являвся. Дона Раміро Карамансу не просто так називають першим рубакою в Іспанії, я лиш боюся наслідків такого поєдинку. Якби я міг десь дістати сто дублонів, то зміг би поїхати провітритись якийсь час на островах.

Двоє друзів ще якийсь час розмовляли подібним тоном, нарешті вже зібралися йти, як тут мій чоловік вийшов зі сховку, підійшов до них і сказав:

— Сеньйори, я — один з тих чоловіків, кому граф де Пенья Флор не дає спокійно жити. Якби ви мали намір усунути його з цього світу, я б не втручався до вашої розмови, але оскільки ви хочете тільки злегка провчити його, я із задоволенням вручу вам сто дублонів, які вам потрібні, щоб з’їздити на острови. Якщо ви тут почекаєте, я вам принесу гроші.

І справді, промовивши ці слова, він пішов додому й повернувся з сотнею дублонів, які вручив страшному Карамансі.

Через два дні ми увечері почули настійливий стук у наші двері. Відчинивши, побачили судового чиновника з двома альґвасилами. Чиновник звернувся до чоловіка з такими словами:

— З поваги до тебе, сеньйоре, ми прийшли вночі, прагнучи, щоб наш вигляд не зашкодив твоїй репутації й не налякав сусідів. Нам ідеться про графа де Пенья Флор, якого убили вчора. З листа, який, як кажуть, випав з кишені одного з убивців, ми довідалися, що ти пожертвував сто дублонів, аби підштовхнути їх до злочину й дати можливість потім утекти.

Мій чоловік відповів з такою притомністю, якої я ніколи в ньому не підозрювала.

— Я ніколи в житті не бачив графа де Пенья Флор. Двоє невідомих людей прийшли до мене вчора з векселем на сто дублонів, який я близько року тому виписав у Мадриді, тож мусив оплатити його. Якщо хочеш, сеньйоре, я тут же піду по вексель.

Чиновник добув з кишені листа і сказав:

— Читай, сеньйоре: «Завтра ми відпливаємо на Сан-Домінґо з дублонами поштивого Корнадеса».

— Саме так, — відповів мій чоловік, — це, видно, ті дублони за вексель. Я виписав його на пред’явника, тому не мав права нікому відмовити у виплаті або ж випитувати ім’я.

— Я належу до кримінального суду, — сказав чиновник, — і не повинен мішатися до торговельних справ. Прощавай, сеньйоре Корнадес; вибач, що ми тебе потурбували.

Як я тобі вже казала, мене здивувало це цілковите самовладання мого чоловіка, хоча я вже не раз помічала: щоразу, коли йшлося про його власну вигоду чи особисту безпеку, він ставав мало не ґенієм. Після першого страху я запитала любого Корнадеса, чи він і справді наказав убити графа де Пенья Флор. Спершу він заперечував, нарешті визнав, що дав сто дублонів фехтувальнику Карамансі, однак не за вбивство, а щоб той усього лиш випустив трохи надто буйної крові з графа.

— І хоча я лиш мимовільно посприяв цьому вбивству, — додав він, — але воно лежить тягарем на моїй совісті, тому я вирішив відправитися в паломництво до святого Якова Компостельського, а може, й далі, аби тільки дістати