Рукопис, знайдений у Сараґосі - Ян Потоцький
Тварина хоче, пам’ятає, розважає, вагається, вирішує. Тварина мислить, але не може предметом свого мислення зробити власних думок, що становило б піднесення сили розуміння до наступного ступеня. Тварина не говорить: «Я — істота мисляча». Абстракція настільки недоступна для неї, що ніколи ніхто не бачив тварини, яка б мала хоч найменше уявлення про числа. А числа становлять найпростіший вид абстракції.
Сорока ніколи не покидає свого гнізда, поки не буде певна, що поблизу немає жодної людини. Якось захотіли переконатися в масштабах її розуму. П’ятеро стрільців увійшли в криївку, потім один за другим вийшли, і сорока не покинула гнізда, поки не побачила, що виходить п’ятий. Коли стрільці прийшли вшістьох чи усімох, сорока не могла їх порахувати або летіла геть після п’ятого, тому дехто вирішив, що сорока вміє рахувати до п’яти. Вони помилялися; сорока зберегла збірний образ п’ятьох людей, а зовсім не полічила їх. Рахувати — це відривати число від речі. Ми часом бачимо шахраїв, які показують маленьких поні, що вдаряють ногою стільки разів, скільки пік або треф є на карті, але то лиш кивок господаря спонукає їх бити ногою. Тварини не мають ніякого поняття про рахування, і цю абстракцію, найпростішу з усіх, можна вважати межею їхнього розуму.
Однак немає сумніву, що розум у тварин часто наближається до нашого. Пес легко пізнає господаря дому і відрізняє його приятелів від чужих; перших він любить, других ледь що терпить. Він ненавидить людей недобрих, бентежиться, крутиться, непокоїться. Він чекає покарання і соромиться, якщо впіймати його на чомусь недозволеному. Пліній розповідає, як слонів навчили танцювати і потім бачили, як вони при світлі місяця повторювали урок.
Розум тварин дивує нас, але завжди стосується одиничних випадків. Тварини виконують накази, які їм дають, уникають заборонених речей, як, зрештою, всього, що могло би принести їм шкоду, зате вони не здатні витворити у себе загальне поняття про добро за допомогою окремого поняття про той чи інший вчинок. Вони не можуть оцінити своїх вчинків, не можуть їх розділити на добрі й погані; ця абстракція значно важча від абстракції чисел, оскільки ж вони не здатні зробити меншого, то немає причин для того, щоб вони змогли спромогтися на більше.
Сумління є великою мірою людським витвором, бо те, що в одній країні вважається добрим, у другій сприймається як погане. Проте в цілому сумління вказує на те, що процес абстрагування в той чи інший спосіб позначив щось як добре чи погане. Тварини не здатні на таке абстрагування, тому не мають сумління, не можуть іти за його голосом, а отже не заслуговують ні винагороди, ні кари, хіба що таких, які їм визначені задля нашої, а ніяк не їхньої користі.
З цього ми бачимо, що людина є єдиною в своєму роді на землі, на якій усе інше входить у загальну систему. Тільки людина може предметом своїх роздумів зробити власні думки, тільки вона може абстрагувати й узагальнювати ті чи інші властивості. А тим самим вона здатна творити добрі діла чи кривдити, бо абстрагування, узагальнення, а також розрізнення добра і зла сформували в ній сумління.
І все ж, навіщо людині потрібні якості, які відрізняють її від усіх інших живих істот? Тут ми за аналогією доходимо висновку, що якщо все на світі має якусь поставлену перед собою мету, то й сумління не може бути дане людині без певної мети.
Ось куди нас привели ці роздуми — до природної релігії, а ця остання — куди нас веде, якщо не до тієї ж мети, що й релігія одкровення, тобто до майбутньої винагороди чи кари. А якщо добуток той самий, то множене і множники не можуть бути різними.
При всьому цьому судження, на яких основується природна релігія, часто бувають небезпечною зброєю, яка ранить того, хто її використовує. Яких тільки чеснот не хотіли затаврувати за допомогою суджень і яких тільки злочинів не пробували виправдати! Але хіба ж вічне Провидіння справді задумувало віддати моральність на ласку софістики? Без сумніву — ні; саме віра, що спирається на звичаї, засвоєні з дитинства, на любов дітей до батьків, на потреби серця, пропонує людині фундамент значно надійніший, ніж судження. Сумнівалися навіть у сумлінні, яке відрізняє нас від тварин; скептики хотіли зробити собі з нього іграшку. Намагалися переконати нас, ніби людина нічим не відрізняється від тисяч інших істот, які мають здатність розуміти, одягнені в матерію і населяють земну кулю. Але всупереч їм людина відчуває в собі сумління, а священик при посвяченні каже їй: «Єдиний Бог сходить на цей олтар і поєднується з тобою». Тоді людина пригадує, що не належить до світу тварин; вона входить у себе й знаходить сумління.
Ви могли б запитати мене, навіщо я намагаюся переконати вас, що природна релігія веде до тієї ж мети, що й релігія одкровення, бо якщо я християнин, то повинен визнавати цю останню і вірити в чудеса, які заклали її фундамент. Тому дозвольте спершу визначити різницю між природною релігією і релігією одкровення.
Теолог твердить, що Бог є творцем християнської релігії, філософ також — оскільки все, що діється, відбувається з волі божої; однак теолог спирається при цьому на чудеса, які є винятками з загальних законів природи і саме цим не подобаються філософу. Останній, як дослідник природи, схильний думати, що Бог, творець нашої святої релігії, хотів її утвердити за допомогою засобів, доступних людині, які не порушують загальних законів, що правлять духовним і матеріальним світом.
Тут різниця ще не дуже велика, однак дослідник природи прагне ввести ще одну тонку відмінність. Він говорить теологу: «Ті, котрі бачили чудеса на власні очі, легко могли в них повірити. Для тебе, народженого на вісімнадцять століть пізніше, віра є заслугою, а якщо віра є заслугою, то твою віру можна вважати однаково випробуваною як у випадку, якщо ті чудеса справді мали місце, так і тоді, якщо це тільки освячена традиція сповістила їх тобі. А якщо віру в обох цих випадках можна вважати однаково випробуваною, то й
