Рукопис, знайдений у Сараґосі - Ян Потоцький

— Бачачи, що витворив враження кривавої і страшної голови, я надав виразові обличчя якомога жахливішого вигляду. Незнайомець не зміг цього винести, вискочив з ліжка й утік із кімнати. Якась молода жінка, яка лежала в тому самому ліжку, прокинулася, витягла з-під ковдри дві сніжно-білі руки й потяглася, проганяючи сон. Помітивши мене, вона не здивувалася; встала, замкнула на ключ двері, якими втік її чоловік, після чого дала мені знак, щоб я увійшов. Драбина була дещо короткувата, тож я видряпався по архітектурних прикрасах і сміливо вскочив до кімнати. Молода жінка, придивившись уважніше, побачила свою помилку, я ж зрозумів, що я зовсім не той, кого вона чекала. Однак вона звеліла мені сісти, накинула на себе шаль і, сівши в кількох кроках від мене, сказала:

— Сеньйоре, мушу тобі признатися, що я чекала одного зі своїх родичів, з яким повинна була поговорити про певні справи, що стосуються нашої родини, і ти розумієш, що оскільки він мав увійти через вікно, то, мабуть, не без певних вельми вагомих причин. Тебе ж, сеньйоре, я не маю честі знати й не розумію, чому це ти приходиш до мене о такій невідповідній для візитів годині.

— Я не мав наміру, — відповів я, — заходити до тебе в кімнату. Я хотів лиш дотягтися головою до висоти вікна, щоб довідатись, як виглядає ця квартира.

А тоді я розповів незнайомці про свої уподобання, заняття, юні роки й про спілку, засновану з чотирма товаришами, які мали допомагати мені в усіх починаннях.

Молода жінка вислухала мене з великою увагою, а тоді сказала:

— Твоя розповідь, сеньйоре, повертає тобі мою повагу. Ти маєш рацію, нема на світі нічого приємнішого, ніж знати, що діється в інших. Я була переконана в цьому від перших років свого життя. Зараз мені не випадає затримувати тебе тут довше, сеньйоре, але сподіваюся, що це не остання наша зустріч.

— Коли ти ще не прокинулась, — сказав я, — твій чоловік зробив мені честь узяти моє обличчя за криваву й страшну голову, яка приходить дорікати йому за неумисне вбивство. Зроби й ти мені честь, сеньйоро, і розкажи мені подробиці цієї справи.

— Мене радує твоя цікавість, — відповіла вона, — тому приходь завтра о п’ятій вечора до міського парку. Там ти застанеш мене з однією з моїх приятельок. А тим часом до побачення.

Молода жінка надзвичайно ввічливо провела мене до вікна; я зліз по драбині й приєднався до своїх товаришів, яким усе детально розповів. Наступного дня точно о п’ятій я пішов до парку.

Коли Бускерос казав це, мені здалося, що сонце вже зовсім заходить, тому я нетерпляче звернувся до нього:

— Сеньйоре дон Роке, запевняю тебе, що важлива справа не дозволяє мені залишатися тут. Ти чудово зможеш закінчити свою історію першого ж разу, коли зробиш мені честь прийти до мене на обід.

Бускерос цього разу зробив ще сердитішу міну й сказав:

— Я вочевидь пересвідчуюся, сеньйоре дон Лопес, що ти хочеш мене образити. Тоді вже краще буде, як ти відверто мені скажеш, що вважаєш мене безсоромним пустомолотом і занудою. Але ні, сеньйоре дон Лопес, я навіть не припускаю, щоб ти так погано думав про мене, тому розповідаю далі:

— У парку я вже застав мою вчорашню знайому з однією з її приятельок, високою, молодою і цілком приємною жінкою. Ми сіли на лавці, і молода жінка, прагнучи, щоб я краще пізнав її, так почала розповідь про своє життя:

Історія Фраскіти Саперо

Я — наймолодша донька хороброго офіцера, який так віддано служив своїй країні, що після його смерті за його дружиною повністю залишили його платню. Моя мати, яка була родом із Саламанки, повернулася до рідного міста зі мною і моєю сестрою Доротеєю. У неї був невеличкий будиночок у віддаленій дільниці міста; вона наказала довести його до ладу, і ми там оселилися, живучи з тією ощадливістю, яка повністю відповідала скромному вигляду нашого житла.

Мати не дозволяла нам ходити ні до театру, ні на бої биків; сама вона теж ні в кого не бувала і не приймала жодних візитів. Тому, не маючи ніяких розваг, ми майже цілими днями просиджували біля вікна. Будучи від народження дуже люб’язною, я, як тільки якийсь пристойно одягнений чоловік проходив нашою вулицею, проводжала його поглядом або дивилася на нього так, аби він думав, що пробудив у мене певну зацікавленість. Перехожі найчастіше не були байдужими до цих виявів люб’язності. Деякі низько кланялися мені, інші кидали на мене погляди, схожі на мої, і майже всі верталися на нашу вулицю тільки для того, щоб ще раз мене побачити. Щоразу, коли мати бачила ці загравання, вона кричала:

— Фраскіто! Фраскіто! Що ти там витворяєш? Поводься скромно й поважно, як твоя сестра, інакше ніколи не знайдеш собі чоловіка.

Мати помилялася, бо моя сестра ще й досі сидить у дівках, а я вже майже рік як заміжня.

Наша вулиця була досить відлюдною, і я рідко коли мала приємність бачити перехожих, зовнішність яких заслуговувала моєї уваги. Однак певна обставина сприяла моїм намірам. Якраз під нашими вікнами стояла під розлогим деревом кам’яна лавка, так що хто хотів роздивитися мене, міг безпечно присісти на ній, не викликаючи ніяких підозр.

Одного дня якийсь молодий чоловік, одягнений значно елегантніше, ніж ті, яких я бачила досі, всівся на лавці, вийняв з кишені книжку й почав читати, але тільки-но помітив мене — тут же покинув читання і вже не відводив від мене очей. Незнайомець повертався кілька наступних днів, а тоді одного разу підійшов до мого вікна, наче шукаючи чогось, і сказав:

— Чи ти, сеньйоро, нічого не упустила?

Я відповіла, що ні.

— Тим гірше, — тут же промовив він, — бо якби ти була упустила цей хрестик, який носиш на шиї, то я б підняв його і з радістю забрав додому. Маючи щось, що тобі, сеньйоро, належить, я міг би собі уявити, що не настільки тобі байдужий, як інші люди, які сідають на цій лавці. Враження, яке ти, сеньйоро, справила на моє серце, заслуговує, може, на те, щоб ти мене трошки відрізняла від загалу.

У цю