Рукопис, знайдений у Сараґосі - Ян Потоцький
Під вечір я побачила двох сеньйор зі слугою в багатій лівреї. Вони сіли на лавці, зняли мантильї, після чого одна з них витягнула клаптик паперу, розгорнула його, вийняла маленький золотий хрестик і кинула на мене глузливий погляд. Я була переконана, що молодий чоловік подарував цій жінці перший доказ моєї прихильності, і мене охопив такий сильний гнів, що я цілу ніч очей не заплющила. Наступного дня облудник знову всівся на лавці, і я з великим здивуванням побачила, як він дістав з кишені клаптик паперу, розгорнув його, вийняв хрестик і почав його цілувати.
Під вечір я побачила двох слуг, одягнених, як той, якого я бачила попереднього дня. Вони принесли стіл, накрили його, після чого пішли й повернулися з морозивом, оранжадом, шоколадом, тортами й іншими ласощами. Незабаром з’явилися ті самі дві сеньйори, сіли на лавці й наказали подати їм принесені речі.
Моя мати й сестра, які ніколи не дивилися у вікно, не змогли цього разу подолати цікавість, особливо почувши дзенькіт тарілок і склянок. Одна з тих жінок, помітивши їх у вікні, запросила обох на підвечірок, додавши лиш, щоб звеліли винести кілька стільців.
Мати охоче прийняла запрошення й наказала винести стільці на вулицю, і ми, трошки причепурившись, пішли подякувати сеньйорі, яка виявилася такою люб’язною. Підійшовши до неї, я побачила, що вона дуже схожа на мого молодого незнайомця, і дійшла висновку, що це має бути його сестра; мабуть, брат говорив їй про мене, дав їй мій хрестик, і добра сестра прийшла вчора під наші вікна тільки для того, щоб мене побачити.
Незабаром помітили, що бракує ложок, тож відправили за ними мою сестру; потім забракло серветок, мати хотіла послати мене, але молода дама дала мені знак, і я відповіла, що не зумію їх знайти, тому мати була вимушена піти сама. Тільки-но вона відійшла, як я звернулася до незнайомки:
— Здається мені, що у тебе, сеньйоро, є брат, дуже на тебе схожий.
— Зовсім ні, — відповіла вона, — тим братом, про якого ти, сеньйоро, говориш, є я сам. Моїм братом є герцоґ Санлукар, я ж незабаром стану герцоґом Аркосом, бо маю одружитися зі спадкоємицею цього титулу. Я ненавиджу свою майбутню дружину, але якщо не погоджуся на цей шлюб, то в моїй сім’ї почнуться страшні сварки, до яких мене зовсім не тягне. Не маючи можливості розпоряджатися своєю рукою, як хочу, я вирішив зберегти своє серце для когось більш гідного кохання, ніж герцоґиня Аркос. Однак не думай, сеньйоро, що я збираюся говорити про речі, які плямитимуть твою репутацію, але ані ти, ані я не покидаємо Іспанію, тож доля може знову нас поєднати, а якби вона була до нас неприхильною, то я зумію винайти інші способи, щоб з тобою бачитися. Твоя мати зараз повернеться, а поки що прийми цей діамантовий перстень на доказ того, що я не збрехав, говорячи про своє походження. Благаю тебе, сеньйоро, не відмовляйся від цієї пам’ятки, а я буду радий, якщо вона завжди тобі про мене нагадуватиме.
Мати виховувала мене в строгості, і я знала, що не слід приймати від незнайомих подарунки, але певні міркування, які в мене тоді з’явилися і яких я зараз уже не пам’ятаю, зумовили, що я взяла перстень. Тим часом мати повернулася з серветками, а сестра — з ложками. Незнайома сеньйора була дуже люб’язною того вечора, і ми всі розійшлися задоволені зустріччю. На другий день, як і в усі наступні, привабний юнак не з’являвся більше під моїми вікнами. Мабуть, поїхав одружуватися з герцоґинею Аркос.
Першої ж неділі після цього випадку я подумала, що рано чи пізно в мене побачать перстень, тож, будучи в костелі, я вдала, що знайшла його під ногами, і показала матері, яка заявила, що це, без сумніву, кусок скла в латунній оправі, однак звеліла мені сховати його до кишені. Ювелір мешкав по сусідству, ми показали йому перстень, він оцінив його у вісім тисяч пістолів. Мати була щаслива, почувши таку велику ціну; вона тут же заявила, що найкраще було б пожертвувати його святому Антонію Падуанському як особливому опікуну нашої родини, але, з іншого боку, сума від продажу дозволила б забезпечити посагом мене і мою сестру.
— Вибач мені, дорога матусю, — відповіла я, — але спершу добре було б оголосити, що ми знайшли перстень, не називаючи його вартості. Якщо власник з’явиться, ми віддамо йому пропажу, якщо ж ні — то моя сестра, як і святий Антоній Падуанський, не мають на нього ніяких прав, бо це я знайшла перстень, і тільки мені він належить.
Мати на це нічого не відповіла.
В Саламанці було оголошено, що знайшовся перстень, однак вартість його не сповіщалася; і, як ти можеш легко здогадатися, ніхто не зголосився.
Юнак, від якого я дістала такий коштовний подарунок, справив на мене велике враження, і я цілий тиждень не показувалася у вікні. Однак природні схильності взяли гору, я повернулася до давніх звичок і, як і раніше, проводила цілі дні, виглядаючи на вулицю.
Кам’яну лавку, на якій часто сидів молодий герцоґ, уже займав якийсь товстий пан, спокійний і врівноважений на вигляд. Він побачив мене у вікні, і мені здалося, що його мій вигляд зовсім не тішить. Він відвернувся, але його, видно, продовжувала дратувати моя присутність, бо хоча він і не бачив мене, але часто неспокійно озирався. Незабаром він пішов, поглядом показуючи мені все те обурення, яке викликала в нього моя цікавість, але наступного дня повернувся й повторив усі свої дивацтва. Так він щодня приходив і відходив, аж нарешті після двох місяців такої біганини зажадав моєї руки.
Мати сказала, що непросто дочекатися більш вигідного шлюбу, і наказала мені дати свою згоду. Я послухалася. Змінила ім’я Фраскіти Салеро на ім’я донни Франсиски Корнадес і переїхала в дім, у якому ти, сеньйоре, бачив мене вчора.
Ставши дружиною дона Корнадеса, я зайнялася виключно його щастям. На жаль, мої зусилля виявилися надто успішними. Через три місяці спільного життя я виявила, що він навіть щасливіший, ніж мені хотілося, ба гірше, я переконала його, що він і мене ощасливив. Вираз задоволення був йому зовсім не до лиця, він цим відштовхував мене від себе й щораз більше дратував. На щастя, цей блаженний стан тривав недовго.
Одного разу Корнадес, виходячи з дому, помітив малого хлопця, який тримав у
