Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

Церемонія вітання високого гостя тимчасом була якраз у розпалі. Мсьє Альбер Тома сидів на естраді у великому кріслі, схожому на трон, — спеціально принесеному з гарнітуру царського палацу. Представники організацій виходили на естраду, кланялись почесному гостеві і казали коротенькі спічі. Зміст усіх промов був однаковий: говорилось про те, яка це честь — вітати дорогого гостя, посланця героїчної союзниці у війні, а після того висловлювали запевнення від імені чергової організації, що Росія залишиться вірною своїм міждержавним зобов'язанням і доведе священну війну до переможного кінця. Різнилися окремі вітання до міністра–соціаліста тільки тим, що одні адресували це вітання до міністра, а інші раділи найбільше з того, що вітають вони — соціаліста.

Кожне вітання супроводжувала буря оплесків, вигуки «вів ля Франс», «ліберте, егаліте, фратерніте», «хай живе війна до переможного кінця».

Винниченко почав пробиватись від дверей до естради крізь густий натовп, що стояв у залі від стіни до стіни. Становище треба рятувати за всяку ціну: старе опудало наробило шкоди, це, бог дасть, звихне йому баранячий карк, та інтерес справи був найдорожчий, — і особливо добре буде, якщо це саме він, Винниченко, таки порятує справу!

Пробитись крізь тісні лави людей було не так просто — з усіх боків на тебе шипіли, лаяли «нахабою», відштовхували, а то й відповідали добрячим стусаном під ребра. Але в ім'я ідеї доводилось страждати, і Винниченко тиснувся далі, віддавлюючи людям мозолі, обриваючи оборки на дамських туалетах та ґудзики на офіцерських кітелях.

Звичайно, представникові Центральної Ради годилося б вітати пана міністра, та ще й — колегу–соціаліста — попереду всіх. Та, коли таку нагоду проґавлено, то Винниченко — дійшлий у політичних справах, досвідчений і в психологічних нюансах — міркував собі, що це навіть на краще: виступити треба зараз останнім! Перший — відкриває, останній — закриває і завершує. Від останнього промовця, власне, і залежить, як повернути всю церемонію, щоб і шанування вийшло найбільш вдале, і користь від нього обернути на себе самого. Адже тепер, в останньому слові, Винниченко може підсумувати виступи всіх попередніх ораторів — кого треба, штурхнути, кому належить, встромити шпичака, і, насамкінець, у центр усіх подій поставити Центральну Раду та взагалі всю українську справу.

От зараз він проб'ється до президії і зажадає собі останнє слово!

І раптом, саме в ту хвилину, коли Винниченкові залишилось до естради не більше п'яти метрів, головуючий, комісар Тимчасового уряду на Україні, проголосив:

— Отже, привітання закінчено. Слово має наш дорогий гість, посланець великої союзниці Франції, член керівництва Другого соціалістичного Інтернаціоналу, мсьє Альбер Тома! Прошу, дорогий колего!

Оце був скандал… так скандал!..

Міністр–соціаліст, який мав голос дуже тоненький, писклявий — наче захований десь у глибині його величезного черева, почав з інформації, що прибув щойно з самого пекла боїв, об'їхавши мало не всі російські фронти. Російські солдатики, на його враження, тільки про те й марять, щоб ринути в останню битву проти бошів. І раптом — здійнявши руки вгору й трагічно потрясаючи ними, — він, зовсім нелогічно, залементував, що загроза страшної катастрофи зовсім реальна, бо ж російська армія стоїть на місці, вперед не посувається і навіть починає потроху розбігатись. Міністр–соціаліст союзниці Франції закликав негайно ж піднести бойовий дух армії та рушити в наступ, інакше бо…

Та Винниченко далі не слухав і мерщій потиснувся геть з зали. Тепер йому треба було зникнути якнайшвидше, бо виходило, що представник Центральної Ради в залі був, але від вітання, отже… зловмисне утримався!

Пробитися до виходу було ще важче, як ввійти, і доки Винниченко добувся порога, Альбер Тома свою промову закінчив. Під грім оплесків та вітальні вигуки Винниченко, як ошпарений, вискочив на площадку і кинувся прожогом вниз по сходах, бо люди вже повалили з зали густим натовпом.

Та на середньому марші сходів, звідки вже видно було вестибюль, Винниченко враз спинився. В порожньому вестибюлі, між колонами, стояла група людей — робітників і солдатів — під прапором «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!». Попереду групи стояла четвірка — Іванов, Боженко, Смирнов, Бош — всі відомі в Києві більшовики. Вони щось гаряче доводили штабс–капітану Боголєпову–Южину, офіцерові для особливих доручень при командуючому округом.

Суперечка була гаряча: четвірка більшовиків і вся група за ними сунула до сходів на другий поверх, а Боголєпов–Южин навіть розкидав широко руки, щоб їм перешкодити. Він не пропускав цю депутацію, дарма що була вона й під прапором. Може, тому, що вже було однаково пізно, а може, й тому, що на чолі її стояли більшовики. Це була делегація від Ради фабрично–заводських комітетів міста — Іванов, та від Центрального бюро професійних спілок — Боженко й Смирнов. Бош, очевидно, представляла обласний більшовицький комітет чи Раду депутатів.

Зустрічатися з Бош, Смирновим та Боженком, а особливо з Андрієм Івановим, з яким неодноразово доводилось стикатись на мітингах, Винниченкові аж ніяк не кортіло, а зараз і зовсім було не з руки. Ще почнуть апелювати до Винниченка як представника української соціал–демократії, що от, мовляв, дивіться, — свобода совісті, а більшовиків не пропускають!

Поспішаючи, щоб натовп згори не поглинув його і не потяг униз, Винниченко мерщій побіг назад, вгору по сходах.

Але ж — куди? З дверей зали якраз валив найгустіший натовп, і в центрі