Герострати - Емма Іванівна Андіївська
– Ну що, передумали? Залишаєтеся на юшку? Не пошкодуєте.
– Ні, ні, я просто так. Прощавайте!
Біля фунікулера я оглянувся. Бородач мирно ловив рибу. Ріка пахла на відлигу, як пахне вода ранньою весною, хоч тепер уже почалося літо, й шаруділа пласкими хвилями об каміння. Поруч бородача стояв рудий, закинувши вудлище, гачок якого ніколи не опоганювався хробаком.
Я досі не вірю в те, ніби людину найбільше вражають великі зміни. Очевидно, я повністю свідомі того: так загально повелося вважати, чому, не знаю, от так постановили, та й годі, і я сам почував би себе дуже незручно, якби трапилося признатися комусь, що я вважаю це за помилкове, бож якось справді не випадає заперечувати те, що більшість постановила вважати правильним, а я взагалі не належу до тих людей, які підходять конче зі своєю міркою до всього, намагаючися накинути іншим свою волю, – та про себе, з власного, нехай і обмеженого, досвіду, я глибоко переконаний: це твердження не відповідає дійсності.
Звичайно, я ніколи не наважився б відстоювати свій досвід як щось, що претендує на право втілювати для когось якщо не таку саму вартість, як для мене, то бодай щось, з чим належалося б рахуватися. Я взагалі не певний, чи досвідові однієї людини притаманна взагалі будь-яка вартість, а тим самим і дійсність для іншої. Чужий досвід завжди, як завеликий одяг, який треба перешивати, – непридатний! людина все повинна від початку проходити кожного разу сама.
І все таки, хоч це нібито і розбігається із судженнями загалу, мені здається, ніби велика зміна не так бентежить око, як мала, і то, припускаю, лише на тій підставі, що її одразу важче повністю охопити.
Через це, коли я прийшов додому і дружина, яка по лягала спати, чекаючи на мене й непокоячися, де я залагоджую антикварні справи до половини ночі, якось винятково пильно подивилася на мене, хоч і нічого не сказала, я ще не вагався, що виглядаю, як завжди. Мене тільки охоплював страх, як починати говорити. Внутрішні потрясення, всупереч загальнопоширеній думці, не так часто залишають сліди у виразі обличчя; це виходить на поверхню щойно тоді, коли людина заходжується вимовляти слова, хоч при цьому ніколи не дається безпомилково сказати, що саме унаочнює внутрішню зміну – інакшість тембру голосу чи сам спосіб висловлювання: вимовляєш ніби ті самі слова, а вони раптом виходять зовсім інакші, і ніякі зусилля неспроможні виправити це відчуження, яке росте з кожним словом, наче замість слів вивергаєш гори, за якими не бачиш співрозмовника, і віддаль між ним і тобою дедалі збільшується.
Якби так промовчати, нічого не пояснюючи! Тільки мовчати тепер ніяк не виходило, ба більше, я мусів негайно викласти, чому я запізнився, і то не відводячи очей від дружини, яка вичікувально дивилася на мене, не ухиляючися, головне не забираючи погляду, хоч я волів би провалитися у тьму, щоб не лише вона мене, а й я себе не бачив і не усвідомлював, – змусити себе зосередитися на цій відповіді, ніби це єдина ціль мого життя, бо ще мить – і я почну плутатися, і тоді ніщо не триматиметься купи, єдиний порятунок – говорити негайно, без павз, якомога рівніше (якщо це вийде), витиснути, щоб вийшло! – бо якщо подумати, мовляв, не вийде, воно одразу ж дійсно не вийде, – отже не думати, не відтягати, а негайно говорити, – і я справді почав говорити.
Дивно, я й зараз нічого не пригадую з моїх пояснень. Я пам’ятаю лише, ніби говорив дуже спокійно, зосереджуючи увагу на голосі, аби він не зірвався, не западав у грудях і не набирав незвичного забарвлення. Пізніше, коли я трохи отямився, мені ніби крізь сугу проступає, наче я імпровізував дружині, як я затримався, полагоджуючи якусь антикварну справу, хоч не знаю, чи я тут вдавася в якісь подробиці, чи згрубша вів мову про антикварні справи взагалі, а потім щось складно й заплутано вигадував, як я відбіг годинника. Що я їй говорив, як це сталося, не маю зеленого поняття, я справді вже ніколи не повторив би тих вигадок, настільки вони випали з пам’яті, і то, здається, через те, що мене раптом, ніби корчі вхопили від зажури, а особливо від усвідомлення, як я змушений пояснювати дії, яких ніколи не здолаю пояснити, і цей стан такий безвихідний і такий ганебний, ніби через сороміцькі вчинки, які хтось вчинив, але за які чомусь я покликаний відповідати, я втратив свою ідентичність, і тому кожного разу, як я намагаюся пригадати виправдання, якими я заспокоював дружину, на тому місці я подибую тільки повне очманіння з переходом у депресію і таку страшну зажуру, аж сам ладен розплакатися, як розплакалася дружина, вислухавши мою розповідь.
Мені ще досі неприємно згадувати шок від цієї несподіванки, бо я не очікував подібної реакції, вже хоча б тому, що моя дружина дуже стримана. Зрештою, у нас обох врівноважені характери, що, між іншим, я гадаю, залежить не від природи, а від унутрішнього наставлення людини; це звичка, як звичка мити ноги чи не сякатися на підлогу; людина, яка не звикла стримуватися, шаленіє з найменшого приводу, а я собі цього ніколи не дозволив би, не втрачаючи гідности перед самим собою, отож ми ніколи не сварилися. На мою думку, сварка в родині – кінець подружнього життя, крім того, вона надто принижує людину. Я не відважився б дивитися в очі дружині, влаштувавши їй сцену, як це роблять деякі мої колеги, та й не тільки вони, ані трохи не переймаючися сваркою; мені цього ніколи не вдалося б, це я знаю, і тому, навіть коли я серджуся й чимось подратований, хоч я й намагаюся сприймати все якомога спокійніше, в родині я лагіднішаю й заспокоююся.
Я справді не пригадую, щоб дружина колись
