Герострати - Емма Іванівна Андіївська

– Ні, нема.

Здається, мого співрозмовника ані трохи не схвилювала ця відповідь. Та й справді, виглядало б трохи дивно, якби власник антикваріяту обходився без друкарської машинки, коли завжди доводилося залагоджувати гори кореспонденції.

Він замовк, бгаючи пальцем шкіру на скронях, наче допомагаючи мозкові щось обміркувати, і я тієї хвилини постановив: от і добре, нехай собі масує мозок, а я зараз покладу край балаканині, бо мені саме час іти розшукувати адресу, де знають відвідувача.

– Дрібниці не суттєві, я заздалегідь усе обдумав, – обізвався мій співбесідник, – і для мене ясне: ми з вами удвох писатимемо роман. Тобто, точніше казавши – ви організовуєте друкарську машинку, створюєте мені більш-менш відповідні умови, на біду я навіть згоден жити у вашому антикваріаті, – спатиму на столі, я не ставлю високих вимог, трошки їжі, трошки випивки, це ж справді не багато, ми пишемо з вами роман, ну і славу теж, самозрозуміло, ділитимемо нарівно. Я толерантний. Зважте, в нашу добу це рідкість. Як бачите, вам у руки йде скарб, хапайтеся за нього руками й ногами.

– Все це дуже зворушливо, тільки я…

– Ви! Ви не цінуєте нагоди. Вам просто саме небо прихиляється до ніг, а ви ще й баскаличитеся!

– Мені справді не хочеться вас ображати, та ви мене штовхаєте на це, заповзявшися не слухати моїх пояснень. Зрозумійте: я не маю до письменства жоднісінького стосунку і не хочу мати! У мене й так досить клопотів. Я антиквар, крім рахунків і замовлень, я ніколи нічого не писав і не відчуваю ні потягу, ні амбіцій писати! Ви губите час, намовляючі; мене, краще звернулися б до такої людини, яка плека літературні зацікавлення. До письменника.

– Те-те-те! Літературні зацікавлення! Крий Боже! До письменника!

– Таж ви щойно питали, чи я письменник?

– Саме тому, саме тому!

– Я вас щораз менше розумію.

– Хто коли розумів геніїв?

– Тобто, це означає – ви геній?

– Ви сказали.

– Пощо ж ви тоді шукаєте письменника, який би..

– Хто вам казав, що я шукаю письменника?

– Ну стривайте ж, ще мить тому ви самі.

– Ви помиляєтеся. Я шукаю, так, певно, шукаю, тільки не письменника! Якщо вже дійшло до слова, то зраджу вам: справжні письменники тепер і так перевелися. їх нема! Залишилися виключно ті, що пишуть, письменні, писаки, а не письменники!

– Ну все таки, десь і справжні ще є!

– Нема! Нема! Крім мене, нема! І це вам без жодного перебільшення! Зрештою, як тільки ми почнемо з вами на спілку писати, ви самі переконаєтеся.

– Пощо ж тоді я Всім, коли ви геть чисто все найкраще самі спроможні написати?

– Ви досі мене не зрозуміли! Я радив би перейти вам з кави на пиво. Ні, ні, не тікайте, ще ні, я ще не скінчив! Мені зовсім не треба когось, хто допомагав би мені писати! Я не потребую жодної літературної допомоги! Від одного слова «літературний» мене обсипає мурашками. «Літературний» – б-р-р, аж млосно у шлунку. Мені треба когось, хто створив би мені умови для творчости, бо дома, знаєте, як, – родина, діти, клопоти, – заїдають, просто не сила, бракує власного кутка, ходять на голові. Крім того, конечність фінансової підтримки, насамперед. А тоді, не менш важливе, і духовної, тобто бажано захоплюватися усім тим, що я робитиму, оскільки без цієї передумови гине надхнення, ну і, самозрозуміло, через це затягуватиметься процес нашої співпраці. Отож, ви мною захоплюватиметеся, я писатиму, а славу ділитимемо на двох. Здається, не так уже й погано, га?

– Стривайте, стривайте, ви помиляєтеся щодо моєї особи. У мене ні амбіцій, ні грошей!

– Не журіться. Амбіції з’являються далеко швидше, ніж про них встигають подумати. От з грошима, то вже значно тор. Це тема, до неї я ще згодом повернуся. Так от. Ще хвилиночку! Ви мені заподієте страшну кривду, не вислухавши до кінця! Ну, майте ж сумління! Сядьте! Рушій будь-якого роману далеко простіший. Він настільки простий, що його досі не помітили, мусів я прийти й це відкрити. Справа в тому, що ядро доброго роману – це заголовки розділів. Так, уявіть собі! Засада бруківки. У самому розділі плети, що завгодно, аби тільки вигадав вдалі заголовки. Найперше – заінтриґувати читача, нехай, прочитавши розділ, він собі плюється і кляне, що нічого не знайшов, то вже його хосен, а заголовок спонукає його читати, бож ану він дійсно подибає те, що пообіцяв заголовок? Не перечте мені, не знизуйте плечима, бо я вам зараз доведу: це саме так. Вірте мені, я кажу з практики! Випробував. З геніяльними назвами розділів навіть поганенька писанина зійде за добру. Чи ви мені нарешті вірите?

– Чому ні? Я вам охоче вірю, тільки, як я вище сказав, ця матерія далека від моїх зацікавлень, і я дуже кепсько на тому визнаюся.

– Дрібниці, то я вже беруся направити. Вип’ємо за згоду? Могорич!

– Стривайте, стривайте!

– Як? От тобі й маєш! Хіба ви не купуєте розділів роману, який я, зрештою, ладен для вас навіть закінчити, а він принесе вам не тільки гроші, а й славу?

– Здається, ми не зовсім зрозуміли один одного. – вимовив я, чуючи, як я остаточно туманію, і тому мені дедалі важче панувати над собою, – крім того, мені треба йти. Може, ви ще когось іншого знайдете, бажаю вам успіху.

– Ви нехтуєте такою нагодою?

– Бувайте здорові. Я переконаний, ви ще зустрінете для своїх плянів відповідну особу. Даруйте, однак я справді мушу йти.

– Слухайте! – вигукнув мій співбесідник так голосно, аж подавальниця в глибині біля шинквасу обернулася до нас. – Ви образилися? Я вам заподіяв кривду, прикрість? Вам неприємна моя присутність?

– Мені просто треба йти! Я повинен залагодити деякі справи.

– Чекайте хвилиночку, одну тільки хвилиночку! – він аж підвівся, щоб, перехилившися через стіл, ухопити мене за піджак. – Не йдіть так від мене. Звичайно, це моя вина, я невірно почав, я вас перелякав, вам здасться, ніби я нахаба, а я просто не зумів висловити.

– Таж ні, мені справді треба йти!

– Так, так, тепер я бачу свою помилку! Тільки її вже пізно направити. Єдине додам – відкиньте зовнішність, то несуттєве. Суттєве, аби ви переконалися в розумності того, що я вам пропоную. Купіть у мене конспект роману! Купіть назви розділів!

– Я ж вам сказав, то мені ні до чого! Запевняю вас!

– Не запевняйте! Ви спочатку послухайте, як