Герострати - Емма Іванівна Андіївська
Послухавши трохи світлову музику, мій відвідувач легенько зіштохнув рибу з пальця вгору, і вона зникла в глибинах неба. Тоді віялом розчепірив пальці на обох руках і занурив їх у темінь над головою. По небу пройшов ніби електричний струм, і на пучках мого відвідувача забилися, ляскаючи на всі боки, світлові соми, акули, медузи. Я зовсім виразно бачив, як, замість луски, риб вкривали товсті масні німби, густо розташовані уздовж тулуба один за одним, кожний відмежований веселкою від іншого. Це особливо помічалося, коли такий німб від різкого повороту риби виламувався з ямки на тілі й довго летів униз, залишаю щ за собою вогненну смугу.
Мій відвідувач аж витанцьовував від ретельности на мосту. Його дуже розважало, що коли він підкидав риб із пальців назад у небо, вони втрачали форму риб й летіли вгору просто кущами світла. Справді, виявилося, на диво, приємним стежити за цим жонглюванням, хоч я вже ледве зважувався дивитися на небо, так воно рухалося, розкаламучене моїм відвідувачем. І від того, як небо розхитувалося, я раптом почав хвилюватися, наче й мене втягало в це розхитування. Замість звикнути, бож відвідувач повторював ніби те саме, я лише стверджував, як мені дедалі болючіше й триваліше завмирає в середині, коли над моєю головою пропливають щораз більші кити, риби, схожі на амфори, р, яких зберігають збіжжя, пирскаючи навколо вогким ікристим світлом.
– Ви штукар! – захоплено гукнув я відвідувачеві. – Де ви такого навчилися?
– Це ви вмієте так само, як і я. Спробуйте! Більше відваги!
– Я? Таж я не вмію! Я такого зроду не втну!
– По-справжньому ловлять тільки не вміючи!
– Навіть, якщо я… – хотів я заперечити й не встиг, бо мною заволоділа нагло така нестримна веселість від припущення, що й на мій палець ладне щось клюнути, аж я ледве встояв на ногах від реготу. Аби я зловив таке диво на палець? Ні, про це годі й мріяти, де ж би таке трапилося! Я схилявся радше до переконання, що мій відвідувач намастив чимось пучки, і воно притягувало риб, або, може, він одяг на пальці магнетні наперстки, яких я не помічав, і вони виривали риб просто з неба. Напевно він знав якийсь трюк. Де ж би я зважився рівнятися до нього, хоч він мене і підбадьорював? Однак він наполягав.
– Отак-о! – кричав він. – Не бійтеся! Ну!
Нарешті, щоб не склалося враження, ніби я йому не вірю, хоч мене й самого проймала цікавість пересвідчитися, чи це дійсно так, я досить несміливо тицьнув указовим пальцем у небо, – і на моєму пальці засіпався кит.
– Ну, що, Хомо невірний! – обізвався відвідувач, усміхаючись і якось втрачаючи обриси.
Тільки тепер мені було вже не до відвідувача. З несподіванки, що на мій палець клюнув кит, я так перелякався, до того ж мене ще й засліпило громове сяйво, яке парою валило з усієї поверхні кита, аж я різко смиконув руку назад, рятуючись від опіків. Кит важко бухнувся мені на ноги, розлетівшись на скалки світла, і від цього світла я почав терпнути. Небо втратило глибину й стало прозоре. Мій відвідувач щось гукнув мені, чого я не розібрав, і, бачачи, як я не розібрав, з пересердя махнув рукою. У нього на краватці відсвічувався місяць. З краватки місяць пересунувся на ріку, витягнувшися в еліпсу, і зупинився на поплавці. Потім вайлувата тінь затулила собою поплавець. Я відчув, що хтось стоїть передо мною, і, ще отетерілий, підвів очі.
Передо мною, замахнувшися на мене дрючком, який дуже нагадував шпалу, стояв рудий, учень і послідовник бородача.
Під моїм поглядом він випустив шпалу, і вона, загуркотівши по камінні, плюснулася в ріку.
– Гарний у вас годинник, – дурникувато усміхнувся, кліпаючи невинними очима, рудий і почухав босою ногою другу ногу. – В мене не ловиться – і тому дайте годинника!
Забити він мене вже не потрапив би. Хоч ненормальні й мають велику силу (а він її мав, попри зовнішню нібито хирлявість, – легкості, з якою він тримав шпалу, так, справді шпалу, і вона тепер пливла за течією, позаздрив би й добрий атлет), все таки я здолав би збити його одним ударом, навіть якби він раптом і витягнув ножа, бо він балянсував на двох кам’яних брилах у такій незручній позі, що тільки бідаці, в кого не все гаразд у голові, спало б на думку вибрати подібну позу для вбивства. Мені вистачало, навіть не підводячися, штовхнути його ногою, і він стратив би рівновагу й звалився б у ріку. І заки бородач, який тримався поодаль і якому видно було всю сцену, хоч він і вдавав, ніби зосереджено ловить рибу, поспішив би своєму учневі на допомогу, за мною тільки смуга лягла б, бо одразу ледве чи кілька кроків за мною в лозах вузенька стежка виводила просто на міст, а там уже значно важче впоратися з людиною, ніж тут у хащах, де немає жодних свідків. Напевно бородач усе це собі добре зважив, бо він не рухався.
Але ні відбиватися, ні тікати, ні навіть підводитися мені не лише не хотілося, а й наче взагалі лежало поза межами мого єства. Воно мене не обходило, і то з тієї простої причини, що моє місце на камінні перетворилося незбагненним чином на шматочок блаженства, яке з усього світу саме в цю мить зосередилося в мені, і я намагався не ворухнутися, щоб якнайдовше затримати його в собі, бож і натяку на подібне мені ще не доводилося переживати, а тепер я по вінця вміщав його в собі, боячись розплескати, і властиво, аж я сам здивувався, мене не хвилювало і не обходило, що рудий намагався вбити мене, радше навпаки, проймало непереборним співчуттям до нього: як
