Герострати - Емма Іванівна Андіївська
Очевидно, я не беруся перечити, ніби подібне блаженство, майже цілковита невагомість, наснажена щастям, яке одночасно втілює й могутню доброту, що вибухає, з блискавичною швидкістю ширячися на всі боки й змітаючи всі межі, дуже тісно межує зі смертю, хоча ледве чи смерть неодмінно викликає подібний стан. Я радше ладен схилитися до думки, що просто перед смертю в мозку, в серці, в самому баченні падають перегородки, своєрідні охоронні гальма, поставлені життям, як захист від неіснування, і людина чіткіше й одночасно в різних площинах сприймає те, що навколо, і те, що в ній самій, і тоді їй відкривається блаженство, яке я саме зараз переживав, а воно без цієї межової ситуації ніколи неспроможне дощенту оволодіти всім єством людини, бо навколишні події, почуття або й просто щоденні клопоти надто каламутять усвідомлення цього стану, хоч він потенціально завжди супроводжує кожну людину, тільки до нього годі потрапити без великих струсів.
Зрештою, якби не рудий, що підняв на мене шпалу, я напевно ніколи не довідався б про цей настрій і про те, що комусь на світі забаглося вартість мого життя виміряти годинником. Яке дивне відкриття! Адже я міг прожити вік, так і не дізнавшася ніколи про це, і тоді напевно я був би інакшим, яким, я й сам не знаю, однак якимось зовсім інакшим мною, і те інше я, ніколи й не припускало б мене такого, як оце я зараз сидів у лозах, дивлячися на рудого й з зачудуванням, ніби не мозком, а шкірою, констатуючи, наскільки та частина мене, яка все це думає, і та, яка сидить і дивиться на рудого, не пов’язані між собою, наче це два мої колишні втілення, які належать до минулого, яке не є вже мною, а справжнє моє я, повністю незалежне від них обох, тримає з ними зв’язок лише через блаженство, яке дедалі могутнішає, щораз ширшими й прискоренішими колами вибухаючи з мене, аж навколо починає мерехтіти повітря.
Очевидно, з такою самою певністю я залишаю відкритим ще одне припущення, а саме: що я просто не встиг позбутися піднесеного настрою від зустрічі з моїм відвідувачем, і те, що рудий хотів мене убити, не тільки не приглушило цього настрою, а, навпаки, чомусь значно посилило його, хоч знову ж таки, цей настрій міг з’явитися і незалежно від мого відвідувача, бож хіба конче все залежить від причин? Хіба вони не другорядне явище? Адже найважливішим для мене стало те, що мені зробилося одночасно і шкода рудого, і то шкода і тому, що він рудий (а хіба ж це причина?), і тому, що – він саме такий, як оце стоїть передо мною все ще в позі, у якій натинався вбити мене шпалою, і невимовно весело, що саме йому спало на думку вкоротити мені віку, хоча, здавалося б, убивство не зовсім відповідний ґрунт до веселощів. Та мене справді розривало від надміру почуттів, я чув, як просто лускаюся від невміщальної радости, яка душить мене, аж я не годен опанувати себе, і вже усміхаюся на все обличчя, захлинаючися від усмішки, і рудий повторює її, наче я його засвітив.
Він стояв і чекав, застигши в усмішці, перебраній від мене, яка зробила його напрочуд світлим і якимось невагомим.
І тому, а може, й не тому – розум ніколи не годен викристалізувати з амебного туману підсвідомого, справжнього рушія наших вчинків, будь-яка аналіза людської психіки – найдитинніша гра дорослих, оскільки психічна магма щомиті зазнає перетворень, а розумові вдається підсумовувати тільки стале, про що людина мріє, бувши змінною, а що мріяння виявляє певну наполегливість, то людині й здається мінливе тривалим, бож іншого виходу нема, – я зняв годинника і дав його рудому.
У цю мить я не боявся ні смерти, ні підступу рудого, і думка, що з годинником я дарую згадку про відтинок мого життя, бож це подарунок дружини, який означав для мене не лише годинник, а втілення чогось дуже дорогого, такого, що не вкладається в слова, родинної злагоди, того, що одна людина безмежно близька іншій (і хіба ж то важливе, що всі ці невимовні почуття уособлені в незугарному золотому годиннику?), не викликала ні жалю, ні каяття.
Я досі повністю не здам собі справи з того, чому я саме так вчинив, бож те, що я подарував годинника, ішло від моєї доброї волі, і якби я не дав рудому годинника, він уже не подужав би його силою від мене відібрати, тепер уже не я, а він виявився безборонний. Тільки зі мною дійсно щось таке незбагненне діялося, що якби рудий зажадав мій одяг, я віддав би йому з себе усе до нитки, і не лише одяг, а й життя: хочеш, на, бери, аби тобі це справді становило приємність, щоб ти вичув мій настрій і на мить діткнувся його, навіть якщо до цього настрою довелося б іти через убивство чи бодай через годинник, щоб крізь нього приєднатися до мого блаженства, поза яким більше вже нічого не існувало.
Рудий витиснув із себе, як пожежна сирена, рев захоплення і, високо підстрибуючи, помчав до бородача, простягаючи на долоні годинника, у якому відбивався місяць.
– Розбещуєте ви мені його, – мовив бородач, не відриваючи погляду від вудлища. – Розбещуєте!
Біля нього стояло вже майже повне відро риби, яка мені здавалася блакитною. Напевно я довше просидів у лозі, ніж мені запам'яталося, або, може, у нього особливо густо клювало.
– А ви ж куди? Хіба ви не залишаєтеся з нами на юшку? – повільно спитав бородач.
– Ні, дякую. Мені треба додому. Дякую за товариство, – не стримався я, мимоволі усміхаючися з такої олімпійської незворушливости бородача.
– Ну, як треба, тоді щасливого! – відповів бородач, теж мимоволі усміхаючись, і додав:
– Кожному своя воля.
– Воля не завпеди залежить від обставин, – почав я і, одразу ж засоромившися, обірвав, бо я раптом усвідомив, наскільки бородач має рацію. Адже, дійсно, те, що я зробив, належало до вияву моєї волі, бо хто боронив мені вчинити
