Герострати - Емма Іванівна Андіївська

Гнівайтеся на мене чи ні, хоча, звичайно, краще не гнівайтеся, адже краще не гніватися, чи ж не так? – проте ви мусите дати про себе бодай якісь, нехай наймізерніші дані! Про вас справді ніхто нічого не знає!

– Які ви нетерплячі! Ви ж маєте ще одну адресу.

– Та маю.

– Чого ж тоді хвилюватися? Звідкіля ви певні, що, пішовши на цю адресу, ви не довідаєтеся там про мене більше, ніж я вам спроможний сказати?

– Досі мені не щастило.

– Ну, досі. Ви хотіли б, щоб за першим разом усе так і щастило! Не все ж так одразу!

– Погоджуюся, хоч все таки трохи більше …

– Ну, та що ви справді! Поговорімо краще про суттєвіше. От, наприклад, про вашу обережність, тобто про ваш брак обережности. Ви усміхаєтеся? Зверніть увагу, це ви вперше усміхаєтеся в моїй присутності, я теж сьогодні в доброму настрої, я теж тішуся, що зустрівся з вами, адже ми, щиро признавшися, мало знайомі, і про обережність я цілком поважно. Я раджу вам виявляти трохи більше обережности, бо вас легко забити, людське тіло надто недосконала посудина, зовсім беззахисна, один мазок по горлянці, і вас нема, назавжди нема, а це для мене безвихідний стан. Ви ж знаєте, що я дуже зацікавлений у вашому житті, до певної міри навіть більше, ніж у своєму власному, оскільки ви маєте писати мою біографію, а від цього безпосередньо залежить моє існування, яке ви покликані чи, як хочете, даруйте за формулювання, яке я вирішив, щоб ви продовжили, а ви такі необережні! Правда, я задоволений, ба більше, навіть глибоко зворушений, що ви заради мене ризикуєте життям. Ви навіть зважилися з цими типами піти рибалити, річ просто таки подивугідна, коли врахувати, скільки бородач назбирав тягару на своєму сумлінні, хоч ви цього, ймовірно, й не знали. Ну, але байдуже. Таке нехтування собою мене просто роззброює! Признаюся, подібного я від вас не чекав, і це я справді дуже ціную, тільки ще раз запам’ятайте: вам варто трохи вважати на себе. Я маю також до вас деякі претенсії. От хоча б така дрібниця: пощо у вас на руці золотий годинник? Я вже не кажу, що цей несмак вам якось не личить, адже ви завжди так просто одягаєтеся, і раптом цей годинник! Ви, звичайно, пробачте прикрі ці подробиці, однак вони справді мене трохи бентежать у вашому характері. Годинник із золотим браслетом замість ремінця, і то, якщо не помиляюся, в браслеті досить таки багато щирого золота, справжній же? Для мого біографа це ніяк не пасує!

– Таж це давній подарунок моєї дружини колись мені на іменини! Він просто монструозний, де ж би я купував такий годинник, скільки я вже за нього набрався сорому, тобто мені, звичайно, ніхто не казав, ви перші, а я це завжди і сам відчував, просто самому завжди ставало незручно, хоч крізь землю провалися, він мене завжди ніби робив інакшим, ніж я є, – аби ви знали, як довго я до нього звикав! – перший час мені аж настрій псувався, коли я його одягав на руку, крім того, він часто зупиняється і відстає, так що я ніколи не годен орієнтуватися за ним. Я охоче купив би зовсім простенький, такий, який дійсно міряв би час, проте ви самі розумієте, що таке подарунок, та ще від людини, яка близька вам. Не носити його означало б глибоко образити людину, яка всім серцем бажала зробити вам приємність; що їй це не вдалося, то вже, зрештою, не таке й суттєве, адже вона так старалася! У мене просто язик не повернувся б зробити їй боляче. Ви ж знаєте, не я їх вигадав, е деякі речі, яких ніяк не пояснити. Ніби все просто, а воно ні. От чомусь дружина уроїла собі ощасливити мене золотим годинником, імовірно, то вияв якогось старого забобону, своєрідний атавізм, хто зна, може, її прабабця колись дарувала своєму чоловікові золотий годинник, і переказ про те зберігся в родині, як щось приємне і гідне наслідування, інколи зовсім незначні дрібниці вирішально впливають на нашу поведінку, їх людина давно вже й забула, їх нібито нема, а вони впливають, зрештою, це, здається, сталося десь невдовзі, як ми побралися, і мені ніколи не вистачало духу розчарувати дружину. Єдине, на що я зважився, це трохи схитрувати, ледь помітно, щоб не впало в око: я завжди намагався його носити так, аби він ховався під манжетою, тоді його не видно, і сьогодні це справді випадок, бо я морочився з вудлищем, яке заважало, і, забувши, закасав рукави.

– Так, я розумію, справді дуже незручно ловити рибу, не закасавши рукави, тільки все таки вважайте на себе. Не пильнувати ж мені вас! Візьміть мою пораду до серця і завжди пам’ятайте про неї. Обережність ніколи не завадить. Це, так би мовити, на майбутнє. А тепер давайте удвох ловити рибу. Гадаю, зі мною вам приємніше ловитиметься, ніж із бородачем? Крім того, я хочу вас трохи розважити, і то виключно в своєму інтересі, кожний своєї гне, такий уже світ. Мені залежить, щоб ви мене трошки полюбили, тоді й вам легше стане, і писання моєї біографії не здаватиметься карою Божою. Бо що не дається оминути, то треба полюбити, чи не так?

– Чекайте, чекайте, те я вже десь чув!

– В цьому я не сумніваюся. Все, що говориться, десь колись чулося. Люди не винахідливі.

– Ні, я інакше.

– Ну, про інакше зараз не варто. Краще ловімо рибу.

– Алеж у мене немає вудлища! – з жалем показав я йому порожні руки.

– Хто ж ловить рибу на вудлище? – засміявся мій відвідувач. – Ви дивак. Рибу по-справжньому ловлять без вудлища, це і ліпше і приємніше. Глядіть но!

Він тицьнув у небо указовим пальцем, і на пальці, як на гачку, затріпотіла велетенська риба, вся з горошин світла. Ця риба кіпила, і горошини світла вискакували в повітря, як мильні бульбашки, і лускалися, обсипаючи нам піджаки світловим пилом, а на місці вибухлих з’являлися інші, ще сліпучіші й рухливіші.

Мій відвідувач підніс рибу ближче до вуха, і я разом із ним, чи навіть крізь нього, почув, як вона звучить. Зовсім незвично, якимись чудернацькими переливами, що, як лоскіт, спричинюють сміх, аж я не втримався й почав реготати: я мав враження, наче мене з середини лоскотали від