Герострати - Емма Іванівна Андіївська

Але бородач замовк так, щоб я відчув його мовчанку й перестав надокучати, аж мені зробилося незручно. Я справді не знав, як далі. Я радо сказав би щось приємне, щось таке, що йому припало б до вподоби, тільки мені нічого не спадало на думку. Я закашлявся, нишком благаючи бородача: «Та поможи ж, обізвися, не зловживай мовчанкою, навіть якби я й бовкнув якусь недоречність, то й тоді це сталося б справді ненароком, я охоче оповів би щось інше, однак нічого не здолаю вигадати, ну, не працює мозок, хоч лусни, а йти далі й ні пари з уст просто нестерпно». Та бородач карав мене мовчанкою, і я не наважувався порушити тиші. Так ми дійшли до ріки.

Бородач прив’язав на пояс відерце на рибу, зайшов по коліна в ріку й закинув вудку. Його босий учень почекав, поки поплавець ліг на воду, потім забрів по кісточки в ріку, трохи далі від свого вчителя вниз за течією і ближче до мосту, і теж закинув вудлище.

Бородач, не повертаючись і навіть для годиться не зронивши ні слова, – адже все таки він запросив мене з собою і, бачачи, як я справді не знаю, куди себе подіти, міг принаймні кивнути, щоб я зорієнтувався, чи мені поруч нього заходити в воду з вудлищем, хоча ка мені не було високих ґумових чобіт, чи роздягтися і як стій лізти в воду, чи йти далі до його рудого учня й послідовника, що так зосереджено дивився на поплавець, ніби риба мала клюнути не на гачок, а на його погляд.

Про мене, здається, остаточно забули. Я не існував ні для бородача, ні для його учня. Бородача настільки поглинуло ловлення риби, ніби він сидів уже годинами, однак (і цей перехід мене найбільше вражав) не ловлячи рибу, а наче переливаючися через вудлище в ріку, і якби я його тепер раптом спитав про мого відвідувача, то з його горлянки напевно ринула б кров, наче її перетяли сікачем, і кров текла б товстими рурами, як з тулуба Голоферна, зображуваного середньовічними малярами, а навколо тішилися б і святкували б, тримаючи важкі кухлі, з яких спливала б піна просто в ріку.

Я потоптався на місці й покрутив вудлище в руках, вагаючися, як же далі. Ймовірно, бородач припускав, що я і без сторонньої допомоги потраплю зайти в воду так само, як вони, і так само, як вони, ловити рибу. Зрештою, хіба я мав право від них вимагати, щоб вони опікувалися мною? Вони прийшли ловити рибу, і я теж, оскільки вони мене запросили, чи радше я сам напросився (а то ж не міняло справи), сподіваючися розпитати про мого відвідувача, хоч тепер мені стало ясно: ловлення риби виключало будь-які розпитування, і я далеко краще зробив би, домовившися зустрітися з ними колись іншим разом, тільки тепер на це вже однак запізно, бож я прийшов разом з ними ловити рибу, і то моя біда, що я навіть не уявляв, як я її ловитиму. Виглядало, ніби на березі я, отак, як стояв, зайвий, однак мені не хотілося ні скидати черевиків і заходити в воду, ні закидати вудлище, я далеко охочіше пішов би додому, якби не пригадка, що мені належалося б одразу відмовитися від вудлища, ще тоді, як бородач запрошував мене рибалити, а коли я цього не зробив, то тепер просто не випадає, і тому перший раз у житті мені зараз таки доведеться ловити рибу, бо як виглядатиме, коли я раптом скажу, що передумав (якби мене оце так з вудкою угледіла дружина!), тим більше, що по один бік бородач і трохи далі рудий затихли й не подавали найменших ознак життя?

Я потоптався ще трохи на березі, сподіваючися почути якусь вказівку бородача або заохочення, але він не реагував. Його учень теж не дивився в мій бік. Може, так і належало рибалити, ігнорувати один одного, щоб риба краще ловилася, і це треба було сприймати за рибальський звичай і чекати, поки вони згадають про мене.

Я пройшов косою ближче до мосту, де починався фарватер. Тут берег місцями вимостили брилами дикого каменю й засадили лозою, щоб не обносило схилу.

Вибравши найутульніше місце, де сісти (в лозах знайшлася навіть камінна брила на опертя спини), я начепив з огидою (звичайно, це упередження, бо хіба черва аж така вже огидна? – деякі народи навіть їдять їх, як десерт, отже те, що вони огидні, чиста умовність, ймовірно, якби я частіше ходив рибалити, то призвичаївся б) хробака на гачок, який мені від невправности мало не продірявив пальця, й закинув вудку, вирішивши, що, напевно, бородач покличе мене до себе після першої риби, і тоді я вже розпитаю про мого відвідувача. Головне витримка.

Поплавець упав дуже близько. Я закинув ще раз. Цього разу далі. На мосту горіли ліхтарі, обрамовані залізними кренделюватими німбами з попереднього століття. Над ліхтарями тримався надутий місяць. У великої людини клюнуло. Ріка пахла водоростями, і повітря було тепле й ніз- дряве, аж відсвічувалося кружальцями.

– У мене не клює, – подав голос учень бородача, коли в того клюнуло.

– Ти ж знову не начепив хробака на гачок!

– Я зловлю й без принади, на голий гачок.

Тепер вони говорять між собою, тож якось незручно втручатися в їхню розмову й розпитувати про мого відвідувача, подумав я.

Потім вони заходилися тихіше перекидатися словами, від чого їхні голоси втратили дорослість і посвітлішали. Мені здалося також, що повітря розширилося. Я дивився на воду, і їхні голоси, які тепер уже майже набрали зовсім хлоп’ячого відтінку, стали розтоплюватися, віддаляючися від мене. Місяць зник, і небо зробилося темне і повне зірок, ніби перевернули вісь всесвіту, і ріка обернулася небом, а небо рікою. Я стояв на мосту й дивився в воду.

– То ви пішли ловити рибу з бородачем і його учнем?

Поруч мене, спершися ліктями на міст й дивлячися на воду, як і я, усміхався мій відвідувач.

– Як добре, що я вас зустрів! – вигукнув я, з радістю відчуваючи, як мені тепер легко говорити, ніби присутність мого відвідувача несподівано звільнила мене від напруження, в якому я, сам того не усвідомлюючи, перебував.

– Мені так приємно вас бачити!

– Мені також.

– Ні, справді приємно. Навіть якось особливо