Ярмарок суєти - Вільям Мейкпіс Теккерей
Все це вона розповідала господареві готелю, слугам і численним очевидцям, які випадково були на подвір’ї. Леді Голодвірс ладна була застрелити її з вікна карети.
Втішаючись приниженням свого ворога, Ребека помітила Джоза, що відразу попростував до неї, коли її побачив. Його змінене, нажахане, сите обличчя миттю зрадило таємницю. Він теж хотів тікати і шукав способу здійснити свій намір.
«Ось хто купить моїх коней, — подумала Ребека. — А я поїду на своїй кобилі».
Джоз підійшов до неї і всоте протягом цієї години запитав, чи вона не знає, де можна роздобути коней.
Як, і ви тікаєте? — запитала, сміючись, Ребека. — А я думала, що ви оборонець усіх жінок, містере Седлі! — Я… я людина не військова, — видушив із себе Джоз.
А Емілія? Хто захищатиме вашу бідолашну сестричку? — не вгавала вона. — Ви ж, певне, її не залишите? — Хіба я зможу допомогти їй, якщо… якщо прийдуть вороги? — відповів Джоз. — Жінок вони не зачеплять, а мій служник сказав, що чоловікам вони заприсяглися не давати пощади… чортові боягузи! — Який жах! — вигукнула Ребека, втішаючись його розгубленістю.
Та я й не маю наміру залишати її,— мовив добрий брат. — Ні, нізащо! В моїй кареті є для неї місце і для вас, місіс Кроулі. Якби тільки знайти коней! — додав він зітхаючи.
У мене є двоє коней, яких я можу продати, — сказала Ребека.
Джоз мало не кинувся до неї з обіймами, почувши таку звістку.
Готуй карету, Ісидоре! — гукнув він. — Є чим їхати, є! — Мої коні ніколи не ходили в упряжі,— сказала місіс Кроулі.— Снігур розтрощить карету на шматки, якщо ви його запряжете.
А під сідлом він тихий? — запитав недолугий їздець.
Тихий, мов ягня, і швидкий, мов заєць, — відповіла Ребека.
І ви вважаєте, що він витримає мою вагу? — знов запитав Джоз.
Він уже уявляв себе верхи на коні, зовсім забувши про беззахисну сестру. Який аматор верхової їзди міг устояти перед такою спокусою? — У відповідь Ребека запросила його до своєї кімнати, і він пішов за нею, аж задихаючись від хвилювання, так хотів швидше сторгуватися. Джоз не часто тратив за півгодини стільки грошей. Ребека, врахувавши його нетерпіння, а також брак товару на ринку, заправила за коні таку неймовірну ціну, що наш товстун аж відсахнувся.
Вона або продасть обох коней, або не продасть жодного, рішуче заявила місіс Кроулі. Родон звелів їй не збувати їх за меншу ціну, ніж він сам назначив. Лорд Голодвірс унизу дає їй такі гроші, і хоч як вона шанує і любить родину Седлі, містер Джозеф повинен розуміти, що й бідним людям треба жити, — одне слово, ніхто в світі не зміг би так люб’язно і водночас так твердо провести цю ділову операцію.
Скінчилося тим, що Джоз погодився, як і слід було сподіватися. Сума, яку він мав заплатити Ребеці, була така велика, що йому довелось попросити, щоб вона почекала на сплату; така велика, що для Ребеки становила вже маленький капіталець. Ребека швидко вирахувала, що з нею і з тими грішми, які вона отримає від продажу Родонових речей, та ще з удовиною пенсією, якщо Родон загине, вона буде цілком незалежною і зможе спокійно дивитися, в лице своїй удовиній долі.
Раз чи двічі того дня вона, звичайно, подумала, чи не втекти й собі, але розважність дала їй кращу раду. «Припустімо, що французи прийдуть, — міркувала Бекі,— то що вони можуть зробити бідній офіцерській удові? Пусте, пора облог і плюндрування міст минула. Нам дозволять спокійно повернутися додому, або ж я непогано проживу за кордоном на свої скромні прибутки».
Тим часом Джоз з Ісидором подалися до стайні глянути на щойно куплених коней.
Джоз звелів служникові негайно осідлати їх; він хотів вирушити в дорогу не зволікаючи, того ж таки вечора. Залишивши служника готувати коней, сам він пішов додому лаштуватися до від’їзду. Треба було тримати все в таємниці. Він зайде до своєї кімнати з чорного ходу. Він не мав бажання зустрічатися з місіс О’Дауд чи з Емілією і признаватися їм, що хоче тікати.
Поки Джоз купив у Ребеки коней, поки пішов до стайні й оглянув їх, минуло більше як півночі. Та хоч уже йшлося до ранку, місто не заспокоїлося, ніхто не спав, у вікнах світилося, біля входів у будинки юрмилися люди, на вулицях теж панував рух. З уст в уста передавалися різні чутки. Одні казали, що пруссаки цілком розгромлені; інші — що атаковані й переможені англійці; ще інші — що англійці твердо стоять на своїх позиціях. Ця остання чутка набирала все більшої сили, бо французи не надходили, а окремі солдати, що відстали від своїх рот, теж приносили дедалі втішніші новини. Нарешті до Брюсселя прибув ад’ютант з депешею для коменданта, який відразу розклеїв по місту офіційне повідомлення про успіхи, союзників у Катр-Бра і про те, що французьке військо під проводом Нея відкинуте після шестигодинної битви. Ад’ютант, мабуть, прибув десь тоді, коли Джоз домовлявся з Ребекою про коні або оглядав їх, уже купивши. Бо повернувшись до готелю, він застав перед входом юрбу пожильців, які обговорювали новину; не було сумніву, що вона правдива. Вій поквапився передати її дамам, якими опікувався; про те, що він мав намір залишити їх, а також про те, як він купив коней та скільки за них заплатив Джоз не вважав за потрібне їм казати.
Але для тих, хто тривожився тільки за долю своїх найдорожчих, успіх чи поразка була не такою важливою справою. Емілія, почувши про перемогу, навіть ще дужче захвилювалася. Вона ладна була негайно ж їхати в армію і слізно благала брата супроводити її туди. Невпевненість сповнювала її таким жахом, що нещасна, яка багато годин просиділа, мов заклякла, раптом заметалася по кімнаті, як божевільна, аж шкода було на неї дивитися. Жоден чоловік, що корчився з болю за п’ятнадцять миль звідти, на витоптаному полі, де під час бою полягло стільки хоробрих бійців, — жоден чоловік не відчував такої тяжкої муки, як ця певніша жертва війни. Джоз не міг довго дивитися на її страждання. Він залишив сестру під опікою
