Ярмарок суєти - Вільям Мейкпіс Теккерей
Уже от-от мало розвиднітись, а ніхто не розходився, тепер новини почали приносити ті, хто брав участь у битій: вулицями міста торохтіли військові вози й довгі селянські підводи, навантажені пораненими, з них чути було страшний стогін, а з соломи визирали змучені, сумні обличчя. На одну таку підводу Джоз Седлі глянув з болісним зацікавленням: з неї долинав жахливий стогін, стомлені коні ледве переставляли ноги.
Станьте, станьте! — гукнув хтось із соломи кволим голосом, і підвода зупинилася перед готелем.
„Це Джордж, я знаю, що це він! — крикнула Емілія, пополотнівши, і з розпущеними косами кинулась на балкон.
Але то був не Джордж, а те, що найближче його торкалося, — звістка про нього; — То був бідолашний Том Стабл, що двадцять чотири години тому так відважно вирушив з Брюсселя, несучи полковий прапор, який він мужньо боронив на полі битви.
Французький вершник поранив списом молодого хорунжого в ногу, і той упав, уперто не випускаючи з рук прапора. Після бою сердешному хлопцеві знайшлося місце на підводі, і його привезли назад у Брюссель.
Містере Седлі! Містере Седлі! — кволим голосом покликав він, і Джоз злякано підступив до підводи. Він спершу не зрозумів, хто його кличе.
Маленький Том Стабл простяг гарячу, безсилу руку.
Мене повинні тут прийняти, — мовив він. — Осборні… і Доббін казали, що ви повинні… і що ви заплатите цьому чоловікові два наполеондори, моя мама вам віддасть.
Лежачи в гарячці довгі години на підводі, він линув думками до пасторської садиби свого батька і на якийсь час забував у маренні про свій біль.
Готель був великий, пожильці ласкаві, і всім пораненим з підводи знайшлися ліжка. Молодого хорунжого перенесли нагору до кімнат Осборнів. Емілія і дружина майора кинулися до нього, тільки-но ця остання впізнала його з балкона. Можете собі уявити, що почували наші жінки, довідавшись, що той день скінчився щасливо і їхні чоловіки живі. З яким німим захватом Емілія кинулась на шию своїй добрій приятельці й обняла її і з якою щирою молитвою впала вона на коліна й подякувала Всевишньому, що врятував її чоловіка! — Нашій юній леді в її гарячковому, нервовому стані жоден лікар не міг би приписати кращих ліків за ці, які їй послала доля. Вона й місіс О’Дауд невтомно чергували біля виснаженого стражданнями хлопця, і через цей несподіваний обов’язок Емілія не мала часу думати про свої власні тривоги чи віддаватися, як вона мала звичку, страхам і поганим передчуттям. Юний пацієнт просто, по-своєму, розповів про події того дня і про подвиги наших друзів із славного *** полку.
Вони дуже постраждали. Втратили багато офіцерів і солдатів. Коли почалась атака, під майором застрелили коня, і всі подумали, що майор загинув. Доббін перебрав на себе команду, і аж після атаки, повертаючись на давні позиції, вони знайшли майора, що сидів на трупі свого Пірата й закроплявся з похідної баклаги. Це капітан Осборн збив француза, що поранив хорунжого. Емілія так зблідла від цієї звістки, що місіс О’Дауд попросила молодого хорунжого більше про це не розповідати. Вони дізналися й про те, що саме капітан Доббін наприкінці дня, хоч він теж поранений, узяв хлопця на руки, відніс до лікаря, а тоді прилаштував на підводі, яка повинна була доправити його до Брюсселя. І що це він пообіцяв візникові два золотих, коли в місті той доїде до готелю, де оселився містер Седлі, й передасть місіс Осборн, що бій скінчився, а її чоловік цілий і неушкоджений і почуває себе гаразд.
Той Вільям Доббін — справді добрий хлопець, — сказала місіс О’Дауд, — хоч він завжди глузує з мене.
Юний Стабл божився, що в усій армії немає другого такого офіцера, без кінця вихваляв старшого за себе капітана, його скромність, доброту, дивовижну безстрашність у бою. Цю частину його розповіді Емілія пропустила повз вуха; вона слухала уважно тільки тоді, коли йшла мова про Джорджа, а коли говорилось про щось інше — нічого не чула і думала про свого чоловіка.
За доглядом пораненого ї в роздумах про те, що вчора Джорджеві пощастило, другий день для Емілії минув не так повільно. В армії для неї існував тільки один чоловік, а поки з ним було все гаразд, її, треба визнати, мало цікавило, що робиться на полі битви. Всі новини, які Джоз приносив з вулиці, майже не досягали її слуху, хоч їх було більше ніж достатньо, щоб занепокоїти цього лякливого джентльмена та багатьох інших людей у Брюсселі. Французів відбито — це правда, але після запеклого бою, який нічого не вирішує, і тільки з однією французькою дивізією. А імператор з головними силами стоїть під Ліпьї, там він розгромив ущент пруссаків і тепер може кинути всі свої війська проти союзників.
Герцог Веллінгтон відступає до столиці і, очевидно, біля її мурів відбудеться велика битва, а хто переможе, важко сказати. Герцог Веллінгтон може покластися „тільки на двадцять тисяч британських солдатів, бо німецьке військо складається з самих ненавчених новобранців, а бельгійці взагалі ненадійні; отже, з такою жменькою солдатів його милості доведеться змагатися із п’ятдесятитисячною армією, яка ввірвалася в Бельгію під проводом Наполеона. Не будь-кого, а Наполеона! Хто. з полководців, навіть уславлених і досвідчених, може вистояти в боротьбі з ним? — Джоз думав про все це й тремтів. Потерпали і брюссельці, адже всі знали, що вчорашня сутичка була тільки прелюдією до великої, вирішальної битви. Одна з армій, що виступила проти імператора, вже розбита. Ті нечисленні англійці, яких можна виставити проти нього, загинуть на полі бою, а переможець по їхніх трупах увійде до міста. І горе тим, кого він там застане! Вже були складені вітальні адреси, громадські представники збиралися на таємні наради, готувалися покої, шилися триколірні прапори й емблеми перемоги, щоб зустрічати його величність імператора і короля.
Втеча не, припинялася. Тільки-но котрій родині щастило роздобути карету, вона негайно виїздила з міста. Коли Джоз сімнадцятого червня прийшов до готелю Ребеки, він побачив, що велика карета Голодвірсів теж нарешті рушила з двору.
Граф якимось дивом роздобув коней без місіс
