Ярмарок суєти - Вільям Мейкпіс Теккерей

Згадка про неї і досі ятриться в грудях мільйонів земляків тих сміливців, що того дня зазнали поразки. Вони палко чекають нагоди помститися за приниження своєї батьківщини, і коли б якась наступна сутичка закінчилась їхньою перемогою, вони, в свою чергу, зраділи б, а нам дістався б проклятий спадок ненависті й люті. І не буде кінця так званій славі й ганьбі, не буде кінця різанині — вдалій то для одних, то для других, — між двома відважними націями. Минуть сторіччя, а ми, французи й англійці, будемо й далі вихвалятися і вбивати одні одних, хоробро виконуючи диявольський кодекс честі.

Усі наші приятелі брали участь у цій великій сутичці і билися, як належить чоловікам. Цілий день, поки жінки молилися за десять миль від поля битви, безстрашна англійська піхота зустрічала й відбивала шалені атаки французької кінноти. Ворожі гармати, гуркіт яких чутно було в Брюсселі, нищили лави англійців, падали вбиті, але ті, що лишилися живими, ще завзятіше ставали плече до плеча. Надвечір ненастанні атаки, які вони так мужньо зустрічали й відбивали, почали слабнути. Або французи мали ще якихось ворогів, крім англійців, або готувалися до останнього удару. І ось нарешті той удар почався: на пагорб Сен-Жан рушили колони імператорської гвардії, щоб одним ударом змести англійців з височини, яку ті тримали цілий день; незважаючи ні на що, немов не чуючи гуркоту артилерії, що метала на них смерть з англійських позицій, темні хвилясті колони підступали все ближче. Вони вже майже досягли вершини, коли раптом почали вгинатись і розпадатися. Тоді спинились, усе ще грудьми до пострілів. І тут англійські полки ринули вперед зі своїх позицій, звідки ворогові так і не пощастило їх вибити, а гвардія повернулась і кинулася тікати.

У Брюсселі вже не чутно було стрілянини — англійці переслідували ворога на багато миль далі. На поле битви і па місто спустився морок; Емілія молилася за Джорджа, а він лежав долілиць мертвий, з простріленим серцем.

Хай ласкавий читач згадає, що, поки армія після кількох героїчних битв у Фландрії посувається вперед, щоб захопити прикордонні фортеці і вступити до Франції, в Англії мирно живе кілька осіб, пов’язаних із нашою повістю, що теж претендують на увагу літописця. Під час цих битв і страхів стара міс Кроулі мешкала в Брайтоні, і великі події не вельми її хвилювали. Але, безперечно, ті великі події зробили трохи цікавішою пресу, і Брігс читала їй уголос «Газету», в якій на почесному місці було згадано про хоробрість Родона Кроулі, а потім і про його підвищення.

Яка шкода, що хлопець зробив такий непоправний крон у житті! — зітхнула тітка. — 3 таким званням і нагородами він міг би одружитися з дочкою якогось броваря, ось хоча б із міс Грейнс, і взяти чверть мільйона посагу або поріднитися з найкращими родинами Англії. І мої гроші з часом успадкував би або, може, його діти… бо ж я не кваплюся вмирати, міс Брігс, хоч ти й, може, квапишся спекатись мене. А замість цього вій приречений злидарювати з дружнною-танцівницею.

Невже, люба міс Кроулі, ви не зглянетесь на солдата-героя, ім’я якого занесено в літопис вітчизняної слави? — мовила міс Брігс, яку події під Ватерлоо страшенно хвилювали і яка любила при нагоді висловлюватись романтично. — Хіба капітан, тобто полковник, як тепер я можу його величати, своїми подвигами не вславив ім’я Кроулі? — Ти дурепа, Брігс, — мовила міс Кроулі.— Полковник Кроулі втоптав його в болото.

Одружитися з дочкою вчителя малювання! З dame de compagnie, — бо ж вона була пише компаньйонкою, та й годі, Брігс, так само, як і ти… тільки молодшою, багато вродливішою і розумнішою. Хотіла б я знати, чи не була ти в змові з тією негідницею, яка спіймала його своїми підлими хитрощами і якою ти завжди так захоплювалася? Так, думаю, що була. Але, щоб ти знала, моя духівниця тебе розчарує… Будь така ласкава, напиши містерові Уоксі, що я хочу його негайно бачити.

Міс Кроулі тепер мала звичку писати своєму адвокатові, містерові Уоксі, майже щодня, бо вона анулювала всі попередні розпорядження щодо свого майна і була дуже розгублена, не знаючи, як їй поділити ті гроші на майбутнє.

Але стара панна й справді помітно подужчала; про що свідчило хоча б те, що вона дедалі частіше й зліше почала глузувати з міс Брігс. Бідолашна компаньйонка терпіла всі ті напади лагідно, з боягузливою покорою, наполовину великодушною, а наполовину лицемірною, — одне слово, з рабською покорою, яку змушені виявляти жінки з її натурою і в, її становищі. Кому не доводилося бачити, як жінка мучить жінку? Хіба муки, що випадають па долю чоловіка, можна порівняти з тими щоденними шпильками, зневажливими й жорстокими, якими бідних жінок дошкуляють тирани їхньої ж статі? Нещасні жертви! Та ми почали з того, що міс Кроулі завжди ставала особливо дратівлива й жорстока, коли одужувала після хвороби: рани, як то кажуть, найдужче сверблять, коли гояться.

Під час одужання, як ми й сподівалися, єдиною жертвою, допущеною до хворої, була міс Брігс; проте рідня міс Кроулі, що залишалася віддалік, не забувала своєї любої родички і постійною увагою, подарунками, милими, сповненими любові записками намагалася підтримувати в неї пам’ять про себе.

Найперше згадаймо її небожа Родона Кроулі. Через кілька тижнів після славетної битви під Ватерлоо і після того, як «Газета» сповістила про підвищення й про геройство цього сміливого офіцера, поштове судно привезло в Брайтон міс Кроулі пакунок з подарунками й шанобливого листа від її пебожа-полковника. В пакунку були французькі еполети, хрест Почесного легіону і руків’я шаблі — реліквії з поля битви, а в листі небіж дуже дотепно розповідав, що те руків’я належало одному офіцерові гвардії, який присягався, що «гвардія помирає, але не здається», і якого через хвилину взяв у полон простий солдат, зламавши прикладом свого мушкета французові шаблю, після чого нею заволодів Родон. Щодо хреста й еполетів, то їх він здобув у полковника французької