Ярмарок суєти - Вільям Мейкпіс Теккерей

Бекі дивилася їй услід і всміхалася. В неї було дуже розвинуте почуття гумору, і парфянський погляд, який на неї кинула, відходячи, місіс О’Дауд, майже розвіяв її сумний настрій.

«Моє шануваннячко, чарівна пані, рада бачити вас такою веселою. Принаймні ви не виплачете своїх очей з горя», — подумала Бетті і квапливо подалася до помешкання місіс Осборн.

Бідолашна Емілія все ще стояла коло ліжка, де її залишила Ребека; вона майже збожеволіла з горя. Майорова дружина, жінка трохи сильнішої вдачі, ніж у неї, зробила все, щоб потішити свою молоду приятельку. — Ви повинні триматися, люба Еміліє,— лагідно сказала вона. — А то він пошле по вас після перерви, а ви лежатимете хворі. Ви не єдина жінка, доля якої сьогодні в божих руках.

Я знаю. Знаю, що я дуже погана, дуже слабкодуха, — відповіла Емілія.

Вона усвідомлювала свою немічність. Але присутність рішучої приятельки підбадьорила її, з місіс О’Дауд їй стало краще. Вони просиділи разом до другої години, і серця їхні були з полком, що посувався все далі й далі вперед. Страшні сумніви і муки, молитви, страх і невимовна туга супроводжували полк. Це був жіночий внесок у війну. Війна обкладала даниною всіх однаково: чоловіки платили їй кров’ю, а жінки— слізьми.

О пів на третю настала подія, дуже важлива в щоденному житті Джоза, — обід. Нехай собі військо воює і гине, а йому треба попоїсти. Він зайшов до Емілії і заходився вмовляти її, щоб вона пообідала з ним.

Ти тільки спробуй, — сказав він. — Юшка дуже смачна. Спробуй, Еммі,— прохав він, цілуючи їй руку.

Брат віддавна вже не цілував її, за винятком того разу, коли вона брала шлюб.

Ти дуже добрий і ласкавий, Джозефе, — мовила Емілія. — 1 всі ви добрі, але дозволь мені побути сьогодні своїй кімнаті.

Проте запах юшки видався дуже приємним місіс О’Дауд, тому вона вирішила приєднатися до Джоза. Отож вони вдвох сіли до столу.

Хай бог благословить цю їжу, — врочисто проказала дружина майора і, згадавши свого чесного Міка, що десь їхав на чолі полку, зітхнула й додала: — Що там обідають наші бідолашні хлопці? — І, як справжній філософ, узялася до їжі.

Коли Джоз починав їсти, у нього дедалі кращав настрій. Він хотів випити за здоров’я *** полку або вигадати якийсь інший привід, щоб дозволити собі келих шампанського.

Вип’ємо за О’Дауда та *** відважний полк, — запропонував він, галантно вклоняючись своїй гості.— То як, місіс О’Дауд? Налий, Ісидоре, шампанського.

Проте Ісидор зненацька здригнувся, а дружина майора; відклала ніж і виделку.

Вікна в кімнаті, що виходили на південь, були відчинені, і з того боку, над скупаними в сонячному промінні дахами, прокотився глухий, далекий» гуркіт.

Що це? — запитав Джоз. — Чому ти, йолопе, не наливаєш? — C’est le feu!l — мовив Ісидор і кинувся на балкон— Хай нас бог боронить! Це гармати! — вигукнула місіс О’Дауд, схопилася й теж кинулась до вікна.

Тисячі блідих облич визирали й з інших вікон. А скоро мало не все населення міста висипало на вулиці.

Ми, жителі мирного Лондона, ніколи не бачили і, дасть бог, ніколи не побачимо такої метушні й переполоху, який зчинився в Брюсселі. Юрми людей поспішали до Намюрської брами, звідки долинав гуркіт, а багато з них виїздили й далі, на рівну дорогу, щоб якнайшвидше отримати новини з армії. Всі розпитували одне одного про новини. Прихильники французів вибігали на вулицю, шаленіючи з захвату, і пророкували імператорові перемогу. Купці замикали крамниці й виходили, щоб влити й свої голоси в той тривожний хор. Жінки поспішали до церков, юрмилися в каплицях, молилися навколішки на кам’яних плитах і східцях. А гармати вдалині гуркотіли не вгаваючи. Карети з подорожніми квапливо залишали місто, чимдуж простуючи до гентської рогатки. Прихильники французів почали видавати свої пророцтва за дійсність.

— Він відрізав одну армію від другої,— гомоніли навколо.

Він іде просто на Брюссель, переможе англійців і буде вночі тут.

Він переможе англійців, — гукав Ісидор своєму господареві,— і буде сьогодні вночі тут! — Служник вибігав на вулицю і знов повертався до будинку з новими подробицями нещастя. Джоз дедалі дужче бліднув: його поволі опановувала тривога. Хоч скільки він пив шампанського, воно не додавало йому відваги. До заходу сонця наш товстун дійшов до такого нервового стану, що в його приятеля Ісидора аж на серці потеплішало, бо він уже був певен, що заволодіє всім добром і курткою зі шнурами.

Весь цей час жінок не було. Трохи послухавши стрілянину дружина майора згадала про Емілію в сусідній кімнаті й побігла туди, щоб побути з нею і, скільки можна, заспокоїти її. Думка про те, що вона повинна опікуватися цією безпорадною, ніжною істотою, збільшила природну хоробрість чесної ірландки. Вона просиділа біля приятельки годин із п’ять, то вмовляючи її, то відвертаючи від тяжких думок жвавою розмовою, але найбільше мовчала і подумки посилала до неба гарячі благання.

Я не випускала її руки, — розповідала згодом ця відважна жінка, — поки зайшло сонце і стрілянина припинилася.

Поліна, la bonne Емілії, стояла навколішки в по ближній церкві і молилася за son homme à elle.

Коли гуркіт гармат затих, місіс О’Дауд вийшла з Еміліїної кімнати до їдальні, де перед двома порожніми пляшками сидів Джоз, у якого душа давно вже втекла в п’яти. Раз чи два він заглядав до спальні сестри з нажаханою міною, ніби хотів щось сказати. Але дружина майора не рушала з місця, і він відходив, не насмілюючись озватися. При ній він соромився сказати, що хоче втекти.

Та коли місіс О’Дауд з’явилася у їдальні, де Джоз сидів потемки в сумному товаристві двох порожніх пляшок з-під шампанського, він вирішив признатися їй.

Місіс О’Дауд, — сказав він, — може б, ви допомогли Емілії зібратися? — Ви хочете