У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий - Андрій Хімко
«Влюбилася вона в мене чи що? — червонів Янчук, мовчки слухаючи господиню. — А може, просто не має з ким поділитися?» — роздумував, заспокоюючи себе.
— І ти один, і я одна, то й будемо допомагати один одному.
— Мала з мене вам поміч. А більшої, хтозна, скільки ще ждати, — підвівся Петро, щоб іти. — Занесу вам завтра двадцять карбованців, як ітиму на лекції.
— Та я трохи наторгувала, то можу й почекати, — звелася й господиня. — Ось маєш трохи шкварок і смальцю, та сала четвертинку. Буде хоч якась і в тебе пам'ять про мене, бо я, що палю дрова, то тебе згадую.
— Не знаю, чим вам і віддячуся!.. Та й я вас часто згадую: і коміри, і краватка, і шапка, гетри та пальто, а тепер і теплі боти — все від вас.
— Тим я не менше за тебе втішена. Іди і вчися та будь здоровий. А за пам'ять про мене дякую, як і за театр.
— О, нагадали! Маю контрамарки, то може сходимо узавтра на «Циганку Азу»? — запропонував студент обраділо.
— Як же б відмовилася, коли дуже хочу! — аж просвітліла господиня від почутого. — Ось ще спідніх штанят тобі троє пошила, щоб не спав у підштанках, — кинулася вона до шафи. — Ще з кілька пошию із обрізків: і для сну, і для носіння, і дня пляжу та літніх перевозів, — подала згорток, загорнутий у газету.
Наступного вечора Янчук заніс Фесі Антипівні двадцять карбованців, і вони пішли до театру, домовившись після вистави зайти підвечеряти. Вільні місця на гальорці знайшлися у самому кутикові, тож просиділи мовчки, — а Феся зі сльозами на очах, — протягом усієї вистави. Верталися і вечеряли, теж майже не розмовляючи, якось незручно й замкнуто, а прощаючись, домовились зустрітися наступної неділі на примірці френча.
«Вона таки дійсно, мабуть, закохалася в мене», — плелося в Петровій голові, як ішов додому. — «І чим все це може скінчитися?» — засівши за книжки і конспекти, тривожно задавав собі питання вже вдома, розуміючи, що стосунки з модисткою уже переходять на небезпечну колію його постійної від неї залежності. Відмовитись від її послуг не мав сил не лише із-за бажання і надалі мати дбайливо й гарно пошиті нею речі, а також і через те, що не хотів її образити. Проте і поглиблювати стосунки, особливо після прочитання «Любого друга» та «Мартіна їдена», хлопець не хотів.
Бабуся Параня, отримавши черговий раз гроші від двох синів і доньки з Харбіна, де вони, працюючи на залізниці ще з часів царя, мешкали й тепер, відмовившись переїхати в СРСР по революції, готувалася до Паски, а її сусідка баба Сара — до свята Пасах при Кучках.
В медтехнікумі, як і в інституті, в технікумах механізації, політосвіти, ветеринарії, — Петро розговорився, якось випадково зустрівшись, із Кирилом Куриловичем, — та у всіх середніх та нижчих школах очманіло мусувалася Сталінська Конституція — на шкоду іншим лекціям.
Декан факультету і професор інституту, колишній червонокозак Василь Самійлович Нерода, який знав Янчукового батька Карпа, з родиною якого Петро тепер близько запізнався через його брата-тезку, говорив хлопцеві сам-на-сам, що Конституція — ще одна паранджова мережка на ярмі поневолених інонародів, із статтями лише на папері і проголошеннями в них всіляких вигадок для закордону, перекреслюваних діями НКВС...
Якраз у цей благодатно-трагічний, ба й рокований час, як захлюпливо та заливно буяла повінь на Дніпрі, брунькувалися дерева і сади, додзюркували й затихали струмки від снігу на квадратах вулиць у місті, в газеті «Радянська думка», що її передплачував Павло Силович, а читав частіше Янчук, бо все частіше друкувався в ній, завдяки знайомству на літгурткові із письменниками Віталієм Чигирином, Лесем Гомоном та Леонідом Недолею, сталася доленосна для хлопця подія.
Демонструвався в центральному кінотеатрі розрекламований і «його» газетою фільм «Великий вальс», а Петрові знову з допомогою Кліщука вдалося заробити на спиртобазі трохи грошей, купити йому традиційну півлітру і кілька кілець домашньої ковбаси, розрахуватися із Фесею за штанці, модний френч і до нього — куплені і перелицьовані за її ж ініціативою розкльошені штани, щоб тепер мати можливість відвідати кінотеатр вишукано одягненим.
Було тепле недільне пообіддя, під касою стояла довжелезна черга, а навколо — не менша маса причетних до неї родичів і знайомих. Янчук, що особисто знав касирку, бо була матір'ю однокурсника Юри Рябокляча, після безрезультатних спроб упросити когось взяти для нього квитка, позаглядавши та поникавши біля каси, вирішив зайти до неї в приміщення задніми дверима із двору. Було це для нього не первиною, але раніше він приходив із Юрком, а тепер шукати його не мав часу.
До задніх дверей слід було пройти з вулиці тунельним під'їздом і далі через двір. У під'їзді Петра зупинила дівчина, на яку звернув увагу ще біля каси, адже була дуже вродливою і мала дві довгі коси, — вона саме йшла йому назустріч.
— Якщо ти можеш дістати квитка без черги, то візьми, будь ласка, і мені, хоч і за дві ціни, — попросила вона. — Ось, на, — простягла йому трояка.
— Гроші маю, а квитки дістати спробую, хоч бачиш, що твориться! Чекай мене під касою, — і пішов спішно.
У дворі довго, настирливо й уперто стукав у двері, навіть ногами, ледь не вибиваючи їх, поки нарешті, насварений знайомим дідом-сторожем, не опинився у фойє, а слідом — і у касі.
— Юро! Ради Бога, два квитки мені! — і подав п'ятірку товаришеві, що якраз
