У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий - Андрій Хімко
— Ходи здоровий, хлопче, та не забувай мене, одиноку вдову, навідуй часом. Подобаєшся ти мені, шкода лише, що ти набагато молодший від мене. А слів заворожливих знаєш так багато, що диву даєшся, де ти й надбав їх собі! — провела його «модистка» аж до хвіртки.
— Спасибі вам! Будьте!
— Будь і ти мені!
Останні її слова зігрівали Янчука теплом у душі, коли йшов проти холодного вітру з Дніпра. «Шкода, що ті дрова так скоро скінчилися, і тепер не матиму більше вечер» — зажурено думав Петро.
Павло Силович на ніч не прийшов, тож Петро мав можливість повторити учорашні й сьогоднішні лекції з конспектів і книжок, лігши на сон аж по першій годині ночі. Хоч тверда постіль і муляла, але пізній час взяв своє: хлопець заснув, як завжди, міцно й швидко.
Цього разу йому приснився Влас Гулак. «Ну ось, тут зі мною й робитимеш, — сказав він. — Оце механічний молот, оця кнопка для вмикання струму для піддувала, оце наша наковальня, оцим молотком я даватиму тобі команду, коли бити, а ти отим вдарятимеш лише у потрібне місце.» Горіло і прискало іскрами горно, заклично кликали на обід гудки, снували у парусинових і шкіряних фартухах якісь ковалі...
Все те переметнулося, мов беркицьнулося, на судноремонтний завод, де заволоклося димом і пропахло смолою, де на новій баржі перед Янчуком з'явилася Марія, що обзивала його дурнем, регочучи, мов неприкаяна, і танцювала на вітрі так, що аж виляски летіли лунами з-під її ніг...
Далі Петро разом із Педьом попав ніби в інститут на лекцію з математики до отієї сухої й худої, як трясця, «Тички» з моноклем на золотому ланцюжку. Слухав її, хоч математики не любив, як заворожений, повторяв хором із іншими лекцію, записував за нею: «автор такий-то, сторінка така-то, третій абзац праворуч (чи п'ятий — ліворуч)». І був то не робфак, а перший курс, і був він там не гостем, а навчався насправжки, шкодуючи, що опинився не на мовно-літературному, а на фізматі...
Прокинувшись врешті від того дивного сну, Янчук по свіжій пам'яті повторив його подумки, так і не дійшовши конкретної причини, чому саме ці люди йому приснилися...
В «Радянській думці», яку йому дозволив узяти редактор, коли він здавав вірші й «Діброву», йому знічев'я кинулося в вічі надруковане жирним петитом «Спростування ОДПУ», де писалося: «Вороги народу і всякі недобитки буржуазії розпускають плітки про те, що маєтки поміщиків Устимовичів гейби спалив чекіст Тарасов, а судові органи, те приховавши, осудили безневинних Марка Плішню, Василя Білого та Прокопа Середу. Управління НКВС та недавні працівники Окружкому і ОДПУ уповноважені заявити, що ці невірні твердження повністю не відповідають дійсності і є наклепом на чесного представника братського російського народу.»
Прочитавши, Петро згадав твердження ще Кузьми Сидоровича батькові та дядькові Левкові про те, що продзагонівці і заготовачі, творячи розбої, грабунки і вбивства нашого люду, звалюють їх на місцевих мешканців, нацьковуючи їх між собою. Посилався він ще тоді на Тарасова і його групу. Отож, прочитавши тепер те спростування, Янчук зрозумів, що до отієї партії, про яку йому говорив Влас Гулак, очевидно належать і згадані в газеті жертвенники. Той його здогад потвердив і Павло Силович при розмові...
В технікумі того дня за розкладом було відведено дві години історії медицини, яку мав читати студентам сам директор Смілянський, знаний як терапевт, колишній революціонер і ледь не родич Урицького. За словами Янчукового однокурсника Федя Шума, на лекцію мали прийти й старшокурсники, що акцентувало і Петрову увагу до неї. Отож, слухав із особливою цікавістю, старанно й ретельно конспектуючи. Була вона дійсно дуже змістовною і стала пам'ятною всім надовго, якщо не на все життя.
Почавши, після байдужого вітання із аудиторією, виклад історії медицини від античного світу, доктор, ніби загіпнотизувавши присутніх ще й добротною мовною епітетизацією природознавчих даних, пов'язав медицину із біологією, анатомією, фізіологією та генетикою, опершись на Гіппократа, Гелена, Герофіла і Ерасістрата Олександрійських, Парацельса, Везалія, Гервея, Паре, Ібн-Сіну та безліч інших, причому так, ніби був із ними знайомий особисто.
Не потік, а лавина знань лектора накривали слухачів з головою: навмисно, але ніби попутно забрівши в Індо-Тибет, він висвітлив канони «Чжуд-Ші», які через Хіни-Китай та Монголію дійшли разом із буддизмом у Бурятію і поширилися в Російській імперії та зокрема в Україні, як основи, засоби та методи лікарської науки.
Слухачі ледь встигали занотовувати прізвища учених світу, а доктор писав і писав їх у стовпчик крейдою на дошці, стираючи й стираючи верхні ряди, і здавалося, не буде їм кінця. Вся аудиторія, а не лише окремі студенти, була справді приголомшена обізнаністю викладача. Незчулися, як задзвонив дзвоник, і директор, заокругливши, вийшов.
Перерва пройшла в полеміці і повторах почутого, а продовження лекції виявилося таким же виразно-експресивним. Знову прізвища, але вже ближчі в часі, так званого періоду розквіту наук: Самойлович, Кох, Бернар, Гельмгольц, Перкінс, Пастер, Браун-Секар, Рентген, Стражеско, Данг, Яновський, Ерісман, Ерицюк, Бурденко, Спасокукоцький, Арутюн, Чайка, Павлов — із десятками послідовників у кожного — вкривали дошку, і знову слухачі ледь встигали їх конспектувати. І знову доктор слідкував за часом по годиннику, покладеному на столі, і закінчив лекцію точно за дзвінком.
Петро був під сильним враженням від щойно прослуханої лекції Смілянського, як і від недавніх — математички на прізвисько «Тичка», до якої уже двічі був запрошений Борисом: однією рукою під час лекцій вона тримала прикладений до очей монокль, а другою з не меншою, ніж у доктора, швидкістю списувала дошку математичними формулами й прикладами, стирала їх, заміняла альтернативними, і не було тому кінця.
Зрозуміло, що крім лекцій, і всілякі ілюстрації та препарати, частини людських тіл у формалінних розчинах та окремі кістки чи й цілі скелети у вітринах також уводили Петра разом із іншими у цілком новий світ пізнань, але рідна мова й література та ще латинь зваблювали його над усе. Мабуть, мало значення й те, що мовниця Ганна Трохимівна була дуже вродливою, хоч уже й не молодою,
