У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий - Андрій Хімко
Прохолодними вечорами — з модисткою чи й без неї — взявся пиляти й колоти її дрова, як домовлялися у перший день знайомства, отримавши наперед тридцять карбованців плати. Простих, але тривких та ситних вечерь у неї — після щоденного годинного вправляння біля дров — для вічно голодного Янчука було замало. Та коли взяти до уваги ще й тету Пашу, бакалійника Ісака, Павла Силовича, не кажучи вже про бабу Сару, що часом давали йому рештки їжі, та Асю Соломонівну, що порадила йому приходити в студентську їдальню останнім, а тамтешнім працівницям наказала давати йому по дві порції за ціною одної, якщо у них щось лишатиметься, — то з їх допомогою жити й учитися Петрові уже можна було.
Повезло йому втілити свої задуми: не лише в редакції газети, де він здав і вірші, і нарис-пейзаж самому редакторові, а й у кіно, де касиром була мати його однокурсника Юрка Рябокляча, яка іноді продавала їм квитки на дитячі сеанси. А в якийсь недільний день і «театралом» вдалося стати. А відбулося все так.
— Що ти тут загубив? — нагримав на Янчука якийсь дядько коло театру. — Тиняєшся, заважаєш, а чого, питається?! — виплюнув сердито.
— Чи не дозволили б ви чимось вам допомогти-підсобити? — спробував Петро втихомирити невдоволеного.
— Допомогти? Контрамарок, мабуть, шукаєш? Гаразд, берись ось, помагай двері носити — пару штук матимеш, як постараєшся.
— А грошей? — уточнив Янчук.
— Грошей тобі Бог дасть, — збайдужіло пішов чоловік із ношею в приміщення театру, але за мить повернувся. — То ти справді хочеш у нас підробити?
— Не відмовлюся, коли б щось платили.
Дядько зміряв його поглядом, щось про себе подумав і врешті розважливо сказав: «Ходи зі мною, може адміністратор і заплатити згодиться. Роботи в нас непочатий край, тож я за тебе замовлю слово, а ти вже там дивись. Постій тут, я з ним поговорю», — і пішов, постукавши у двері.
— Заходь і хай тобі щастить! — припросив, скоро вийшовши.
— Кому який, а нам — не дуже, — відповів Янчукові на «добридень» адміністратор. — Візьму тебе, гаразд, спробую, — сказав, дізнавшись, що той студент. — Щити у залі за півгодини розбереш і перенесеш, — матимеш плату.
— Спробую, як дасте інструмент і скажете, куди носити.
— Той дядько, що тебе привів, Марко, дасть тобі лапку, обценьки, молоток і покаже, як робити.
Петро дуже старався вкластися у пів години і йому таки вдалося! Розібрав, переніс і навіть акуратно склав все причандалля у вказаному місці, добре упрівши при тому. Мимоволі звернув увагу на купи всілякого мотлоху, вереття та начиння, що лежало по всіх закутках. Театр йому нагадав Чигирин, клубну сцену, Лесю Яремівну із Марією Прокопівною.
— Ти що, вже справився? — звідкись появився адміністратор. — Молодчина. А спробуй-но повісити он те «небо» на оту бантину, зачепивши за шнурівки, — показав він на велике голубе полотнище, що валялося на підлозі.
Шнурівки під бантинами були на блочках і завдяки гакам та важілям легко спускалися, а на полотнищі були петлі, тож Янчук зачепив за них та не лише підняв, а й натягнув і належно закріпив те «небо»-блакить над сценою.
— Ти, брат, роботяга справжній! — приймав адміністратор роботу. — Маєш ось два карбованці і дві контрамарки, та й квит для знайомства! — прорік.
— А більше не можете? — несміливо запитав Петро.
— Грошей чи контрамарок?
— Грошей, звичайно, — знітився хлопець.
— По обсягу виконаної роботи тобі і того не належить, але вже тобі подарую — за спішність, заради знайомства і враховуючи твою бідність.
— Дякую вам! — аж клекотала радість у хлопцевих грудях, бо ж менш ніж за годину чимало заробив.
— Контрамарки ось маєш, а гроші одержиш у касі з вулиці, — додав адміністратор. — Але знай: контрамарка не дає права на місце! Іди до каси і там чекай.
— А ще приходити можна? — спитав Янчук уже в спину адміністраторові.
— Навідуйся, може й згодишся, — не мав той часу на розмови.
Отримавши чесно зароблені гроші, Петро поспішив додому, щоб засісти за конспекти. Дорогою вирішив зайти до Фесі Антипівни і запросити її на вечір у театр на «Назара Стодолю», в душі сподіваючись, що в неї удасться й пообідати.
Модистка радо згодилася, щиро пригостила його обідом, ще й подарувала йому майже нову чоловікову завузлену краватку, порадивши вдягнути її під сірий кратчастий комір — один із шести пошитих для нього. Цей день був для Янчука багатим на події: ввечері Павло Силович пообіцяв йому заробіток на наступну неділю, щоб мав змогу купити собі шапку і шкарпетки.
На Петрове щастя, в театрі на «гальорці» знайшлися вільні місця. Феся, що сиділа поряд, під час вистави дуже розчулено сприймала дійство: хапала його за руку, тремтливо тисла її, тулилася до нього, обдаючи запахом парфумів у косах і ще чогось, йому незнайомого.
Та вершиною того вечора був кінець вистави, коли Феся, геть заслізлена, якось по-особливому стисла Петрові руку, а коли вони вже мали розходитися, проти хати, раптом поцілувала його в уста, дякуючи за приємний вечір і запрошуючи назавтра прийти колоти дрова.
Янчук відчував поряд Фесину присутність вже й удома, коли, повний вражень і надій, скнів над листом до дівахи Марусини. Той йому не вдавався так легко, як раніше, і не був таким досконало поетичним, вишуканим і чуттєвим, хоч Петро не мав жодного сумніву, що він її любить, як і досі, навіть такою, якою вона стала. Розумом, звичайно, він утямлював, що вона вже не для нього, адже він нею, фактично, знехтував при отій вербі над Тясмином, але серце з тим не згоджувалося, уява малювала її красу непереказанною, а душа ридала! Про все це він теж написав їй, навмисне обійшовши якісь запросини чи призначення зустрічі. Пізніше, перед сном, Янчук написав коротко тітці Оксані, Петрові Овдійовичу і Марті Давидівні.
Наступного вечора, як Петро прийшов до Фесі Антипівни колоти дрова, та сповістила його, що на пристань подали вагони із горілкою, які чекатимуть
