У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий - Андрій Хімко
Кожен педагог на лекціях намагався викласти себе до останку, терпеливо і до безконечності пояснюючи незрозуміле вдячним слухачам, а всі разом були прикладно чесними, вишукано чемними та вихованими. Уболіваючи за знання студентів, вони негласно ніби змагалися між собою — затято і аж до хворобливості — у мистецтві передавати премудрості своїх предметів та прививати любов до них. Мовниця, наприклад, делікатно поправляла відповіді студентів, пропонуючи кращі звороти чи яскравіші епітети. Отож, різношерста молодь — непокірна, суперечлива й норовиста — невпоміт була підкорена атмосферою творення добра.
Якогось морозного й засніженого дня (Янчук уже встиг стати членом ВЛКСМ(У), ДТСААФ і товариства Червоного Хреста та був прийнятий до профспілки медиків), він, угрівшись, доїдав у технікумській «харчевні» щедрий гарячий обід, як до нього підійшли завідуюча їдальнею і парторг.
— Даруй, коли зіпсую тобі апетит, — промовила завідувачка, всідаючись навпроти за стіл.
— Я закінчив. Дякую Вам, Асю Соломонівно, і за цей, і за всі минулі обіди. Вони мене дуже виручають! — звівся студент на ноги в пошані.
— Посидь, лекції у вас не буде, бо доктор Пінінський затримується на експертизі. Подяк не треба. Воно приємно їх слухати, тим паче, що на них все більшає дефіцит, та я подяк не заслуговую, — намагалася вона притискати завеликі губи. — То як ти поживаєш? — спитала, споважнівши. — При особливій скруті профспілка може тобі допомогти, знаєш?
— Дякую за підказку... Як по правді, то вже трохи втягнувся, підробляю то тут, то там, як удається, але вчуся не так, як би хотів.
— У нас усіх, — зітхнула Ася Соломонівна, примовкнувши, — в житті не все так, як би хотілося, але мусимо долати... А ти, чула, відвідуєш лекції і в інституті?
— У вільні години вже з десяток цікавих прослухав, — спаленів Петро, здогадавшись, що Ася Соломонівна знає про два його свідоцтва.
— Інститут для тебе — журавель у небі поки-що. Може, пізніше, — сказала вона по паузі. — А технікум — синиця в руках, то й тримайся за нього. А відвідувати лекції в інституті будеш, коли добре засвоїш програмний матеріал технікуму.
— Дякую за пораду!
— Оце я й хотіла від тебе почути... Дівчата, а принесіть-но мені щось на обід! — наказала між іншим і продовжувала, — Тож звертайся у профком, хай допоможуть тобі хоч би черевики придбати.
— Незручно мені, я ж лише місяць, як став членом.
— Нужда простить! Подай заяву і то невідкладно! — Ася Соломонівна дала зрозуміти, що розмова з ним закінчена.
Того ж таки дня Янчук написав заяву, і вже на тижні місцевком видав йому сорок карбованців допомоги на придбання черевиків, які за його проханням із ним купувала на Казбетському ринку Феся Антипівна. А в неділю, за погодою з Павлом Силовичем, він знову пішов — вже вкотре — на «його» спиртобазу вантажити «акордом» у вагони ящики із порожніми пляшками.
Зарібки на базі були, звичайно, великим ризиком, але інших Петро не мав. І цього дня, як і в минулі, він заробив десятку на вантажі, але корків йому в умовлене місце Павло Силович підклав удвоє більше, тож вони ледь помістилися у нього в пазусі. Хлопцеві вдалося щасливо пройти вахту, завісившись вантажним мішком, недбало накинутим на плечі, квапливо потім добратися до прохідного з вулиці на центральний ринок магазину «Горілчані вироби» і вже і йому знайомої Кліщукової продавчині-єврейки із ніби лакованою шкірою на руках, заставши її так само за читанням, різко повернути за собою дощечки на дверях — «зачинено» — і врешті випорожнити на прилавок пазуху від отих корків.
Корки, незалежно від розміру, приймали скрізь по п'ятнадцять копійок. Павло Силович вибирав для Петра переважно малі, цього разу їх виявилося понад триста штук. Продавчиня, проворно перерахувавши, тут же перекинула їх до шухляди і видала йому платню. Петро виділив їй десятку, але вона мовчки, як і минулого разу, вернула йому п'ять карбованців, тож хлопець подякував, поперевертав дощечки на обох дверях на «відчинено» і пішов собі.
Простуючи додому із півлітрою та ковбасою для Павла Силовича, Янчук не відчував утоми. Страх перед карою за злочин, що холодив душу аж до виходу з магазину, минув, і він знову відмінив свій же кінцевий рішенець, що «це останній раз». Вдома трохи причепурився, наспіх поїв ковбаси з хлібом і навикло направився в театр. І цього разу перед виставою працював недовго, одержавши в оплату чотири контрамарки на майбутній спектакль, подивився ще «Циганку Азу» і вернувся додому, подумки віршуючи, цілком задоволений прожитим днем.
І вірш, і нарис про виставу, після численних виправлень та переписувань, врешті вдалися. Підписавши їх псевдонімом та вказавши адресу й своє прізвище, Петро вирішив уже наступного дня віднести їх до редакції газети, розраховуючи і на редагування, і на друк, і на оплату — за вірші по п'ять, а за статті по три «керебе». Далі до першої години ночі він старанно готував домашні завдання і читав книжку, поки й не заснув із нею, зморений.
Наступного дня, ідучи по обіді додому після здачі дописів, на Розкопному спуску хлопець випадково наткнувся на Фесю Антипівну.
— От добре, що ми спіткалися, а то я вже налагодилася зайти до тебе, — сказала модистка студентові. — Купила випадково на ринку піджака для тебе за двадцять карбованців. Ношений він, правда, але на вивороті ще добрий, тож попорола його, попрала й попрасувала — тепер шерсть виглядає, як нова. Ходім до хати, побачиш, — Феся була втішена своїм задумом навіть більше, ніж Петро. — Не смутись, гроші мені повернеш пізніше, як матимеш, а я тепер багата, бо поколола пацят та дещо вторгувала, — розстилала вона тканину на столі, не розуміючи хлопцевого смутку. — Та ти не соромся, бідність — не вада, а нещастя! А крім того, тих пацят я вигодувала твоїми жолудями, тож і зобов'язана...
— Частину грошей я віддам вам нині, а решту потім.
— Як схочеш, Петре, та краще вже потім, — й почала знімати мірки для майбутнього «френча». — Ростеш ти нівроку й мужнієш, слава Богу, — не поспішаючи, обміряла вона хлопця. — Можу пригостити тебе хлібом з вишкварками, сідай до столу, я миттю розігрію на примусі, — шмигнула вона з хати.
— Як приходиш, веселіше
