Слово свого роду, Євгенія Анатоліївна Кононенко
Добрі родини реально були, є і будуть. Родини, де справді панують любов, оптимізм і непідробна повага дітей до батьків, тому що була справжня повага батьків до дітей, не лише егоїстична любов. Але як це важко, передати цю атмосферу новим поколінням! Походження з доброї родини — то ще не запорука, що і далі утвориться добра родина. І тоді невимовно шкода того духу добра, який справді був, але чиє велике тепло розвіялось у безмежному холоді світу цього.
Повага до роду склалася в доісторичні часи. Ця пошана витворилася вже дуже давно і триває дуже довго. Шлюби з людьми свого кола були дуже важливими. Особистість обранця важила значно менше, ніж його походження. Хтось натомість скаже, що «потрібну» особистість могло сформувати лише «саме те» походження. І водночас, найпотужніші історії кохання, в центрі яких «сильна, як смерть, любов» — це завжди виклик родам. Любов не завжди стає підтримкою роду, іноді вона його руйнівниця. Божевільні love stories послаблюють існуючі роди й ніколи не закладають підвалини нових. Від «сильної, як смерть, любові» діти не народжуються.
А революції руйнували старі родові системи, але не для того, щоб зруйнувати саму вертикаль роду, хоча, можливо, такі наміри й могли бути. Але згодом одні родові системи поміняли на інші. Замість дворянського походження цінністю ставало плебейське, робітничо-селянське. Ті, хто жили в СРСР, мимоволі пишалися батьками — героями великої вітчизняної й дідами — героями громадянської, як в Російській імперії пишалися дідами й батьками — героями тодішніх військових кампаній. Після розвалу Союзу пишаються тими, хто йому, цьому Союзові нібито опирався і вже вкрай рідко згадують тих, хто служив йому вірою й правдою. За будь-якої влади сам собою вибудовується рід, на який хочеться обіпертися. Без цього ніяк.
Я весь час зустрічаюся із могутніми силами роду, які стихійно вигулькують у тій чи іншій формі. Наприклад, у формі відчаю не мати внуків, який трусить багатьох моїх ровесників: боже, яке лихо, мій рід не продовжиться! Я не проти дітей, народжених в любові й радості. Проте любов і радість, які колись були, ще нічого не гарантують і можуть ніяк не позначитися на характері й волі дітей. Буває, що й гідні люди виростають у кепських родинах. Світ перенаселений, і це велика цивілізаційна проблема сучасного світу. І попри все я не проти дітей. Я проти безапеляційного піднесення самого факту материнства до божественного рівня. Дітоплодіння — дуже тупа і банальна річ. Хоча й з того завжди може вийти щось дуже небанальне.
От же ж найславетнішій самотній матері вдалося переконати світ, що батько її дитини — Бог! Чи не втілювався в дивовижному проекті не помітний зараз бунт проти диктату тодішніх родів, проти їхньої агресії стосовно безрідних? І чи не покровителькою всіх безрідних світу первовічно стала Діва Марія? Євангелісти полегшили її долю, надавши їй та її синові захист в особі старця Йосипа з роду Давидового. Великий міф великої релігії почався з великого милосердя і з заперечення ідеї роду: нема ні елліна, ні юдея, всі брати і сестри во Христі. Тобто горизонталь замість вертикалі. Але дуже скоро серед тогочасних сильних світу з’явилися охочі вести свій рід від Христа і від перших християн.
З бабусею. 1959 рік
Ідея роду незнищенна. Комуни утворюються і розсипаються, а роди живуть. Кожен з нас знає багато родинних історій, чий зворушливий позитив тримався на порушенні прав когось із членів родини. Або на відвертій брехні, мовляв, усім було добре, хоча, скоріш за все, добре було комусь одному, тому, хто вимовляв ці слова. Добра атмосфера в родині — то її головна цінність. Але якщо це прийняли усі члени родини. Тому не все так просто. Не забуду своєї розмови з чоловіком, який походив з чудової гостинної родини, де перманентно квартирувався так званий «Дім друзів». У помешканні його батьків завжди знаходив притулок якийсь друг його батьків, добре, якщо один або одна. У хлопця нібито була власна кімнатка, якою від нього вимагалося весь час поступатися друзям дому і спати на розкладачці в коридорі. Батьки були переконані, що їхній син всотує високу духовність від гостей їхнього дому, а синові, здебільшого, пам’яталося, як високодуховні гості зачіпалися об його розкидачку в коридорі, коли вночі сунули з його кімнати до туалету. Його батьки дуже любили одне одного й померли мало не в один день. Поминати їх щороку з’їжджалося все те гостьове кодло, а в сина не знаходилося щирих добрих слів на спомин про тих, хто дав йому життя. Він малодушно видушував нещирі. Але все одно не міг пересилити себе й бодай помовчати в поминальні дні, перебуваючи під тягарем сили роду.
Ви спитаєте, звідки в мене така нелюбов до Роду? Звідки особисто в мене це в’їдливе бажання неодмінно витягти на поверхню брехливість і святенництво родових стосунків, не побачити підтримки і взаємодопомоги, які між членами роду також трапляються. Я спробую відповісти на це питання. Це не просто абсолютизація власного досвіду. Мені в моєму житті найбільше допомогли й підтримали або друзі, або люди, з якими я, якщо судити з позиції роду, була в стосунках нечестивих і гріховних. Так, я знала добрі родини, в товаристві яких приємно було бувати. Але ще більше я знала родин, ні, не поганих, а, скажімо так, ні добрих, ні жахливих, але таких, які неодмінно хотіли виглядати взірцевими. Я на власні очі бачила, як давно знайомі мені мати з дочкою в процесі родинної сварки дряпали одна одній обличчя, а наступного дня дочка виступала публічно і вважала за потрібне вшанувати
