Слово свого роду, Євгенія Анатоліївна Кононенко

— В неї двоповерховий будинок і сад 33 сотки, — відповіла я, бо вже встигла поспілкуватися з однією з дочок, яка добре розуміла, що чоловік наймолодшої сестри хутко проп’є цей скарб, то він тільки зараз тихий та божий, перший кидається підтирати лежачу хвору, а от бабуся розкисла від такого співчуття до своєї немочі, вважає його щирим і вже питала наймолодшу дочку про «нотаруса». До речі, варіант продажу дому й саду й поділу вторгованих коштів навіть не розглядався: родовий маєток мав бути збережений в його цілісності. І користування на паях виключалося. І чого та бабуся народжувала аж трьох дочок? Можна було обмежитися однією.

Я — єдина дочка своїх батьків, і в мене проблема батьківського спадку постала в усій гостроті на початку 90-х. Уже відмирали, але тоді ще не вмерли радянські майнові закони. Помешкання не було приватизоване, отже, щоб воно не лишилося державі, а перейшло до мене й моїх дітей, були потрібні певні активні дії з боку мого постінсультного батька. Мій незабутній батько цієї активності виявляти не хотів, мотивуючи своє небажання тим, що його в родині мало шанували як чоловіка, що він завжди боровся з моєю матір’ю за рівні права з жінками. Ті декілька місяців були чи не найтяжчими в моєму житті. В стані відчаю я була готова на яку-небудь сумнівну авантюру, наприклад, обговорювала зі знайомою кіношницею можливість знайти декласованого актора на балансі кіностудії Довженка, і, попередньо забезпечивши його батьковим паспортом, проплатити йому роль мого батька в нотаріальній конторі.

Бог милував, до кримінальних дій справа не дійшла. Батько зволив підписати потрібні документи, і, поживши після цього лише два місяці, перебрався у світи, де земне житло, як мені здається, не має ніякої значущості. Квартира дісталася нам. Моя мати, яка до того іменувала батька не інакше як недолюдом і бузувіром, прорекла, що відтепер Бог вибачив йому всі його гріхи. Мої батьки неодноразово розлучалися і знову одружувалися. За кілька місяців до переселення батька в інші світи, вони знов уклали шлюб. Моя мати дуже була втішена, що лишилася не розвєдьонкою, а вдовою. Себто в лоні роду.

І відтоді та диво-квартира в тій чи іншій своїй еманації полегшує наше життя. Це один з аналогів тої самої квартири, яку моя бабуся з боку батька зуміла видерти за Хрущова в радянської держави як реабілітацію за репресованого в 1937-му діда, третього секретаря Молотовського райкому ВКП(б).

Жах, що я можу втратити ту квартиру, дав мені досвід на власній шкурі відчути специфіку родових цінностей, закорінену в родове майно. Чи не найогиднішим за ті кілька місяців, поки розв’язувалося квартирне питання нашої родини, стало те, що я була змушена лабузнитися перед батьком-самодуром, підлещуватися до нього, демонструвати повагу, якої не було. Та ще й приборкувати своїх дітей-малоліток, яких, згідно з його збоченим баченням, я буцімто налаштувала проти хворого діда. Який відчував якусь таку особливу приємність стати царем і навіть богом — хай ненадовго, хай на дуже обмеженій території. А чи він один таке чинив? Науково-технічний прогрес послабив, а то й взагалі відкинув важливість батьківських благословень. І батьківських проклять вже мало хто боїться. Та й грамотно благословляти, як і проклинати сучасні батьки вже давно не вміють: і благословення їхні не допомагають, і прокляття не шкодять. А от шантажувати майном, тим самим вимагаючи до себе поваги, як в архаїчні часи, сучасні батьки не розучилися.

Отже, з одного боку, родові стосунки досить часто є тяжкі й навіть нестерпні. Передусім для жінок, які фінансово залежні від чоловіків. Адже в чоловіків робота зумовлює соціальний статус і рівень заробітків, відповідно, міцніші виробничі стосунки поза домівкою, а жінка, яка вийшла заміж і народила дитину, приречена загрузнути в створенні затишку родового гнізда та в нескінченних родових приготуваннях і поїданнях їжі. Навіть кохатися в рамках родових стосунків не надто цікаво: здається, що за статевим актом підглядає весь рід, даючи поради, як тримати ноги, руки і голову. Принаймні колись обряди сімейне життя молодят не лише порадами регламентували та контролювали.

Але водночас родом годилося пишатися. Тим, що це чесний рід. Тим, що всі здавна виконували вимоги роду й не відступалися від них. Тим, що в роду були герої. Тим, що, як героїв і не було, в роду всі чесно працювали. І всі дуже любили одне одного. На підтвердження на стінах у вітальні мають висіти добре відретушовані родинні світлини. А родові травми треба ховати. Не виносити сміття з хати. Так, дуже близькі люди знають про наші внутрішні проблеми, як і ми про їхні. Але нехай про це знають якомога менше.

Рід — це наша сила, наша найбільша підтримка — ця заяложена фраза часів феодалізму мандрує й по модерних і постмодерних культурах різних родів і народів. У добу індивідуалізму все одно таким важливим є цей колективістський конструкт.

Звідки вона, ця невмируща плекана архіважливість роду? Предки ставали богами в багатьох архаїчних релігійних системах. Від доісторичних часів рід підтримує нас, слабосилих. Делегує нам магічну могутність предків. Тож і ми навзаєм маємо підтримувати наш рід. Однак люди у своїй більшості не витримують правди. Не витримують, що чоловік не любить, просто звик, не витримують, що діти не такі, як розповідають про своїх дітей наші колеги, не витримують, що батьки за СРСР були дрібними пристосуванцями, навіть не чесними трударями. І тут дуже стає у пригоді парадигма про сміття з хати, яке варто в самій хаті спалювати. Щоб дим з труби чорним стовпом ішов у небо. А про своїх батьків і дідів варто розповідати лише хороше. А головне, вірити в це хороше. Як у бога. Це забезпечить психічне здоров’я. Яке є важливішим за істину.

Але звідки тоді беруться негідники, які правлять і нараховують бали в усьому світі? Вони прийшли з інших родів, але не з нашого. Невже ми б любили своїх батьків, якби вони були негідниками? Я знаю, що є люди, які щиро любили своїх батьків і були їм вдячні за щось іще, крім як за те, що ті вчасно померли, лишивши в спадок якесь майно. Діти любові, на яких в дитинстві батьки не кричали до блювоти, своєї та їхньої, здебільшого, виростають енергетично сильнішими і щасливішими за тих, які росли в атмосфері батьківських та материнських припадків. Атмосфера щасливої родини сама собою, без наголошування на законах роду, ініціює справжню любов дітей до батьків.

Але й така позитивна річ, як щира любов до батьків, іноді набуває комічних проявів. Усі