Слово свого роду, Євгенія Анатоліївна Кононенко
Отож, я вважаю себе носійкою двох мов. Я кажу це типологічно, не оціночно. Це не добре і не погано, це так. Патріотична риторика багато говорить про мовну шизофренію, бо відбувається розщеплення свідомості, коли в публічному просторі миготить багатомовність, коли протягом одного дня з різними людьми говориш то цією мовою, то тою. Проте, коли вивчаєш іноземну мову, є мета досягти її знання на рівні двомовності з рідною, якщо рідна — одна. Інша річ, такого володіння іноземною мовою досягають не всі. Скільки знаєш мов, стільки разів ти є людиною — хто це сказав, Чехов чи Шота Руставелі? І тут вже мова не про шизофренію, а, навпаки, про психічне здоров’я.
Я перебуваю в стані координованої українсько-російської двомовності, коли легко переходиш з однієї мови на іншу, не відчуваючи шизофренічних розщеплень в голові. Як і будь-хто з тих, з ким спілкуюся винятково українською. Повним незнанням російської мови сьогодні не може похвалитися жоден з україномовних громадян України. Для багатьох можна говорити про субординовану двомовність з українською домінантою. Але в середовищі корінних киян переважає субординована двомовність із російською домінантою, коли на українську переходять натужно й тяжко. І лише тоді, коли дуже треба.
Ідеологічно проукраїнський Київ лишається російськомовним, якщо розглядати не публічний простір медіа, а простір приватного спілкування між знайомими та незнайомими людьми. Український патріотизм і антиросійські настрої озвучуються засобами російської мови. Війна не змінила мовної ситуації. Ті, хто прийшов з війни, говорять російською, і нею ж, якщо мають хист і бажання, пишуть свої рефлексії про пережите. Кияни не готові робити зусилля й переходити на добру українську.
А зусилля для цього таки потрібні. Я це зрозуміла, коли починала вчити польську. В мене не було достатньої мотивації, то я й не вивчила тої мови. Але остаточно второпала всю підступність близької мови, якою, здається, все розумієш, але говорити якою несподівано досить важко. Боїшся бути комічною, коли раптом безглуздо переносиш слова своєї мови в чужу. Значно легша для вивчення зовсім чужа мова, де всі слова не такі. А тут з доброго дива можна висловити смисл, протилежний до того, який мався на увазі. Це той нюанс, якого не розуміють борці за рідну мову, яку самі вивчили в дитинстві, не докладаючи зусиль. Які мало хто готовий робити. І без того голова отака!
Але, віддавши належне роботі несвідомого, яка триває без свідомих зусиль, вкотре варто нагадати, що лише свідомі зусилля роблять людину людиною. Нема такого питання, яке б не зводилося до загальнолюдського, зокрема й мовне. Як казав поважний філософ, людина — це зусилля в часі. Робити зусилля — це боротися з деградацією. Спротив добрій українській — це не затурканість життям, а заохочення власного небажання розвиватися. Я не робила зусиль, щоб вивчити польську, але робила й роблю протягом життя багато інших зусиль для розв’язання інших питань. Моє не дуже помітне ззовні, проте насправді достатньо напружене протистояння із принципово російським дискурсом полягає не в тому, що я не приймаю універсалії «Росія» як концентрації абсолютного зла. На відміну від своїх колег я принципово ігнорую політичні виміри російсько-українського конфлікту, які вважаю ситуативними. Для мене конфлікт з актуальною Росією — це конфлікт з небажанням розвиватися, з агресивною обмеженістю мислення, з невмінням чути чужу думку. Я можу зрозуміти тих, для кого на перший погляд Росія нібито виглядає природною, а Україна — штучним конструктом. Але то поверхневий погляд тих, хто не хоче шукати істину, хто не хоче бачити сутності. Хто бачить свої проекції малоросійської комічності, не бажаючи бачити трагедій і драм.
Проте київська мовна ситуація в її сьогоднішньому варіанті справді пропонує чимало проявів комічного. Лише мова як засіб комунікації між людьми є запорукою її живучості. Невимушеної української мови на вулицях української столиці лунає помітно більше, ніж це було в радянському Києві. Але більшість киян і сьогодні розмовляє російською. На радість біженцям з Донбасу. В перший рік війни запам’яталася дівчина у вишиванці, у віночку з великих маків, яка, торгуючи етнічними сувенірами, розмовляла по мобільному телефону, повідомляючи з радісним верещанням свої враження:
— Тут всьо по-русски! Да-а-а-а! Совсем как у нас!
Я мимоволі колекціоную ці комічні моменти низових проявів мовної ситуації, які зустрічаю на київських пагорбах у вирі тої стихії, яку регулювати дуже важко, практично неможливо. Якщо взято курс на українізацію України, то чи можливо однозначно з’ясувати, де зросійщені люди зобов’язані робити зусилля й говорити українською, а де ні? Де можна вимагати виконання мовних законів, а де потрапляєш у коловерть, яка нічим не регулюється?
А скільки тих, хто вміє говорити українською грамотно, але роблять це лише ситуативно, уміючи дати зрозуміти: только раді вас! Їхні улесливі інтонації демонструють приховану зневагу: з вами ми по-вашому, а між собою — як хочемо.
— Вони зі мною переходять на якусь стерилізовану українську, — поскаржився мені один із затято україномовних.
Проте на кожного киянина, хто може українською, але не хоче, хіба що змушений, припадає двоє чи троє тих, хто хоче, але не може. Але удає, ніби може. Результат так само комічний. Стосовно таких грамотно україномовні не можуть виробити однозначної стратегії. На делікатні виправлення неграмотні патріоти не реагують, компенсуючи недостатнє володіння рідною мовою цитатами з Шевченка та зменшувальними слівцями на кшталт «будь ласочка».
Особливий вимір мовного питання — це спілкування постачальників послуг із клієнтами. Іноді кельнер починає підкреслено рафіновано говорити українською з україномовним клієнтом — із затято україномовними, здебільшого, на українську таки переходять. Але якщо це отака українська-лише-для-вас? Або стерилізована українська? Або не улесливий і не стерилізований, а, навпаки, до болю натуральний суржик? Стосовно суржику також генеральної лінії не вироблено. Нещодавно довелося чути, як російськомовна жінка ганьбила дівчину на касі в супермаркеті, бо та відповідала суржиком, а не чистою українською. Дівчина розплакалась, мовляв, у неї «братік на війні». А російськомовна купувальниця не вгамовувалась і погрожувала наслати на малограмотну касирку українських націоналістів.
Буває, що коли борець за мову змагається з касиркою, спонукаючи її обслуговувати себе українською, тим паче якщо діалог відбувається в години пік, проти нього буде не лише сама касирка («Мущіна, посідєлі б самі на касє двєнадцать часов!»), а й ті, хто стоять в черзі до каси: «Ми вєдь не возмущаємся, єсли касірша с нами по-укрАінскі, когда ми па-рускі».
Одна моя знайома ревно воює з російськомовними касирками і продавчинями, пише на них скарги натхненно, мов ті вірші.
