Слово свого роду, Євгенія Анатоліївна Кононенко
Коли я повернулася з Парижа, мій батько помер і його вже поховали. Моя мати потім довго та істерично у своєму стилі дорікала мені, що носила урильники, поки я, за її словами, «кайфувала в Парижі». Але зараз не про мою матір. Я зараз про те, що саме тоді, принаймні для мене, водночас із моїм батьком-фотолюбителем померла епоха чорно-білої фотографії та важких переконливих фотоапаратів у коричневих чохлах, які пахли справжньою шкірою і служили нам вірою і правдою протягом трьох десятків років. Моє життя повністю охопило ту епоху і виявилося тривалішим за неї. Їй на зміну прийшли легенькі пластикові апаратики, які здобули стійке прізвисько «мильниці». До речі, в той дощовий місяць в Парижі мені найбільше запам’яталося, що француженки на вулицях, одягнені в темно-сіре й темно-синє, носили рейтузи з яскравими візерунками і барвисті хустки на пальтах. Чорно-біла плівка і не змогла б закарбувати той своєрідний період паризької моди, який, як і все на світі, швидко минув. Але з тим завданням легко впоралися б «мильниці», які забезпечували яскраві барви на фотографіях, і де режими зйомки виставлявся автоматично. До того ж знімки можна було надрукувати будь-де: ательє, де це робили, були від другої половини дев’яностих на кожному кроці.
Певний час «мильниці», чия доба припала на злиденні дев’яності, були атрибутом достатку в Україні. Пам’ятаю, одного разу наприкінці тих самих дев’яностих ми позичали «мильницю» в знайомих, купили плівку, відзняли її, повернули мильницю власникам, а самі довго тішилися яскравими світлинами з тої плівки. Я купила той китайський витвір, коли отримала премію часопису «Сучасність» за свій роман «Імітація». То був початок 2002 року. Ні фотоапаратів-«мильниць», ні українського часопису «Сучасність» уже давно нема. Може, в «Імітації» доля буде триваліша.
Коли в багатьох вже були дешеві «мильниці», стали з’являтися їхні могутні суперники — цифрові фотоапарати. Вони теж певний час були ознакою достатку. Коли я була на письменницькій програмі в США в 2003 році, в усіх учасників були «мильниці», такі, як у мене. А цифрові камери мали, крім організаторів Програми, лише корейські письменники, які радо і безкоштовно копіювали свої цифрові знімки в комп’ютери, на диски й на дискети письменників Європи та Латинської Америки.
А дуже скоро і в Україні цифрові фотоапарати перестали бути атрибутом достатку, щоб за кілька років також стати пережитком минулого. Вже кілька років усе фіксується на смартфони, а цифрові камери стали непотрібним тягарем. Принаймні для любителів. Лише ті, хто займається фотографією або професійно, або, якщо й по-любительськи, то з особливою любов’ю, користуються цифровими апаратами.
Паперові фотографії, відзняті «мильницями», відмерли разом із розвитком електронної пошти, коли до електронних листів вже легко й безкоштовно вкладаються електронні зображення. Певне, не можна говорити про цілковиту синхронність, але це сталося приблизно одночасно. Тепер друзям і знайомим можна послати цифрове зображення просто зі смартфона, яким його було щойно зафіксовано.
Але ж, панове, якщо в тих зображеннях, які так легко отримати і так легко передати будь-куди і будь-кому, втілилися наші почуття, то це справжні, не імітовані почуття, і вони не пластикові і не паперові! Я пам’ятаю свою радість, коли бачила крізь дірочки у поштовій скриньці лист, а ще більше раділа, коли відчувала, що цей лист важкий, бо в ньому світлини. Тепер я, буває, по-справжньому радію, коли в своїй електронній пошті бачу лист, якого чекаю, та ще й із прикріпкою. Хтось так само радіє фотозображенням на своїй сторінці соціальних мереж. Емоції людини в електронну добу можуть бути аж ніяк не імітованими, а такими ж палкими і достеменними, якими були в добу полотна й олійних фарб. А проте, і в дофотографічну добу, коли малярство було єдиним свідченням реальності існування людського обличчя, було повно підробок та імітацій. Змінився спосіб отримання інформації та спосіб її передачі. Але неймовірність людських облич та інших ракурсів буття і в добу цифрових технологій, буває, фотокамера фіксує.
