Слово свого роду, Євгенія Анатоліївна Кононенко
Коли після закінчення війни минуло вже понад десять років, моя мати вийшла заміж. Ті, хто знали її в молоді роки, такого від неї не чекали, настільки вона була скромною і порядною дівчиною. Але в період хрущовської відлиги до Києва приїхав мій майбутній батько. Радісний хміль оновлення країни, який уже витав у повітрі, підсилювався для неї радістю нарешті стати статево затребуваною.
До війни мати з батьком мешкали в Києві на сусідніх вулицях. Потім родина батька втратила своє помешкання, бо його батька, себто мого діда, заарештували в 37-му. А через двадцять років мій майбутній батько приїхав до Києва з Сибіру, де працював шахтарем, із надією довідатись, чи справді можна буде отримати квартиру за свого репресованого батька, якого саме реабілітували. Бо ж квартири родинам реабілітованих давали в тих містах, в яких забирали. Батько зупинився в квартирі свого друга дитинства, який був одружений зі шкільною подругою моєї матері. Там вони й зустрілися, і вона закохалася в нього із усім шалом дівчини, яка так довго була сама й сама, і от нарешті почала ходити з хлопцем. В театр, в кіно і в гості.
А через півроку до Києва під’їхала і його мати. Моя мати вже була до смерті закохана і назад дороги не було. У батька було українське прізвище, те, яким я підписую свої книги. А його мати — о жах! І як таке можна було пережити й не повіситись?...виявилася єврейкою!
Бабуся була Сонею за радянськими документами. А те ім’я, яке їй дали її батьки, в контексті реалій СРСР навіть вимовити було страшно. Ситуацію ускладнювало ще й те, що батькова мати з першого дня свого приїзду до Києва виявила себе як особа, м’яко кажучи, складна, а точніше, нестерпна, даючи козирного туза в руки антисемітів і «співчуваючих». Можливо, саме ця несамовита нестерпність і допомогла бабусі Соні швидко отримати квартиру за невинно убієнного чоловіка, якщо можна вважати невинним радянського партійця зразка 37 року. На тому позитив бабусі Соні вичерпувався. Мій майбутній батько перестав ходити на побачення з моєю майбутньою матір’ю, бо його новоприбула мати агресивно вимагала пересувати меблі або принести торбу картоплі неодмінно саме тоді, коли він починав голитися й поливатися одеколоном. Батько виявив себе як неадекватно слухняний матусин син — те, що згодом спостерігала і я на власні очі. Багато хто зараз скаже: типовий синочок єврейської матусі. Як на мене, то інтернаціональний сюжет. Знову мені заперечать: але в євреїв такого більше. Я відповім: а чи ви володієте даними соціології?
А моя мати і без соціології зовсім вибилася з ладу. І розпрощатися з єдиним кавалером, певне, не могла, настільки вже не мислила себе без нього. Та й іншого напохваті не було.
— Я не знала, коли ми познайомилися, їй-Богу, не знала!— істерично виправдовувалась вона у хвилини відвертості, вибачаючись, що, сама того не відаючи, нав’язала своїй єдиній дитині нікому не потрібне єврейське коріння. — Але ти вийшла не схожа! Це від мене в тебе карі очі, не від неї, не від неї! Та й він, твій батько, був не схожий! Саму тому я і...
Треба було знати мою матір. Вона майже ніколи не визнавала за собою якихось неправедних вчинків. Якщо вже вона таки виправдовувалася, отже, вважала, що зробила щось катастрофічне, наслідки чого не виправити. Довірилась слов’янським імені й прізвищу хлопця. «І закохалася, ідіотка».
Справді, як свідчать світлини, мій батько значно більшою мірою був схожим на свого батька-українця, ніж на свою єврейську матінку, яка зовсім юною дівчиною причарувала перспективного партійця-українця, який саме почав робити радянську кар’єру.
— Як вона хлопцям голови крутила! — розповідали її сестри, до яких моя мати їздила у різні міста СРСР з надією на їхню підтримку. Матері тоді було дуже важливо почути від когось іще, що Соня — негідниця. І бабині сестри мою матір підтримали: вона почула від них, що Соня завжди була легкої поведінки, тоді як вони — всі порядні єврейські жінки. Власне, діда Степана Соня відбила в котроїсь із них. Але потім усі вони повиходили заміж за перспективних слов’ян. З яких погано закінчив лише мій дід.
Моя мати дуже любила його, свого репресованого свекра, і пишалася ним. Вона писала йому листи на той світ, в яких жалілась на Соню. Для моєї матері чоловік, репресований за Сталіна, який або загинув у катівнях НКВД, або пройшов табори і повернувся, справджував її очікування-уявлення про справжнього мужчину, мужнього і витривалого, гідного палкого й вірного жіночого кохання. Такий генерував вартий всілякої пошани чесний рід, яким годиться пишатися. І, що поробиш! Такого чоловіка обкрутила вертлява єврейка! А хіба лише його?
Шлюб моїх діда й баби з боку батька цілком відповідав парадигмі міжетнічних шлюбів, яких у період між світовими війнами укладалося надзвичайно багато, і не лише в СРСР. Якщо не весь світ, то велика його частина тоді взяла курс на атеїзм, позитивізм і тотальне змішування кровей. А величезна множина тогочасних єврейських родин розпадається на дві підмножини, які майже не утворюють перетинів: тих, які, попри декларований атеїзм і позитивізм, за жодних обставин не припускали для своїх дітей шлюбів із «несвоїми», і тих, які, навпаки, таких шлюбів для своїх дітей прагли. Бабуся Соня походила з родини, де було шестеро дітей, і всі їхні нащадки, наскільки мені відомо, від єврейства відійшли.
Вона не була, як говорилося в роки моєї юності, «тіпічною». Розмовляла без прононсу. В ті часи помітна частина радянських євреїв та єврейок її покоління, для кого ідиш був рідною мовою, розмовляла російською так, що походження приховати було неможливо. Що викликало в слов’янського оточення патологічне бажання, блазнюючи, копіювати їхнє мовлення, вводячи його до єврейських анекдотів. Але Соня не давала поживи людям із загостреним прагненням неодмінно з когось насміхатися. Сама вона не любила власного єврейства, і, якби його можна було обміняти на якомусь базарі на щось інше, вона б це залюбки зробила. Але, як казав один знайомий
