Слово свого роду, Євгенія Анатоліївна Кононенко
Рід і без мене достатньо прославляли. На захист захисту роду стає не лише пафосний офіціоз, а й масова культура. По книжках і кінофільмах мандрує сюжет, коли людина намагається виправдати когось зі своїх батьків, засудженого за тяжкі злочини; на радість героєві й читачам або глядачам це більшою чи меншою кров’ю завжди вдається. Виявляється, що батько чи мати героя були безсовісно оббрехані. Але справедливість торжествує — батьки виправдані. Тепер можна жити далі без цього родового тягаря. Це дуже важливо для багатьох, знати, що позаду рід, в якому все гаразд. Тому цей сюжет гарантовано знаходить відгук в серцях споживачів культурних продуктів.
А в моїх художніх текстах батьки героїв чинять якісь темні справи, і врешті про деталі стає відомо дітям. В повісті «Ностальгія» батько героя вбиває його матір сокирою. А в романі «Останнє бажання» батько у своїх спогадах, які читають його діти, підтверджує свою пряму причетність до масових репресій доби сталінізму. Дочка не вірить сповіді батька, бо любила його. А син охоче вірить.
І наостанок ще трохи про свою родину, звідки я родом. Своїм розумом я цілком можу збагнути, що моя родина, за великим рахунком, була не найгіршою. Об’єктивно є за що бути вдячною, окрім залишеної в спадок нерухомості. Зрештою, саме в родині мені прищепили інтелектуальні цінності, з якими я живу, з якими мені комфортно. Але своїм серцем, своєю суб’єктивністю, своїм «я», того, з якого почався цей есей, я ледь-ледь можу вишукати у мливі минулих літ чи не всього кілька днів, які я згадую із бодай якоюсь вдячністю до своїх батьків. Когось обурить моя відвертість, а от мене, ні, не обурює, я вже пережила стадію обурення в своєму розвитку, мене смішить і розважає будь-чия нещирість.
— Чого ти ніколи не згадаєш чогось хорошого, що я робила тобі? — верещала мені моя мати, коли я нагадала їй, як вона вирвала з моїх рук листа до мене від дівчини, з якою я листувалася, але моя мати вважала, що я з нею листуватися не мала... Для довідки, мені було 23 роки, я вже закінчила університет, механіко-математичний факультет, працювала, отримувала зарплатню. Так-от: моя мати зіжмакала того листа й запхала його мені за пазуху. А коли я витягла з-за ліфчика того листа і стала його розрівнювати, щоб все-таки прочитати, вона вихопила його з моїх рук і подерла на дрібні клаптики. Мені й досі цікаво, що ж воно було, в тому листі?
Емоційна залежність від роду, особливо в негативі, є ознакою інфантильності. Я лаялася зі своїми батьками протягом багатьох років після їхньої смерті. І знаходила хвацькі аргументи того, наскільки вони помилялися, як несправедливо заїдали моє життя. І після тих німих сварок з «найдорожчими людьми» мені ставало мало не так само погано, як коли це відбувалося наживо. І поступово я змогла позбутися тягаря роду, коли прийняла ту сумну реальність, що мої батьки, особливо моя мати, були дуже хворі люди. Невиліковна хвороба сиділа у них десь дуже глибоко. Полегшення наставало лише після відчайдушної сварки, коли матері вдавалося змушувати мене кричати до блювотної хрипоти, ніби в мене родові перейми. Так я народжувала кількаденний спокій в нашому домі. Але робила таке моя мати інстинктивно, несвідомо. По поверненні у спокійний стан, вона, бувало, визнавала мало не всі свої смертні гріхи: гнів, гординю, заздрощі чужим родам, тяжко невдоволену хіть, яка й провокувала особливо агресивну гнівливість — в останньому, щоправда, вона не могла зізнатися ніколи. В неї була чітка ідентифікація: «порядна жінка».
Моя мати не відала, що творила. На те, щоб це збагнути, знадобилося життя. Яке минуло в побутових сварках й істеричних родових конвульсіях. Життя, витрачене не на те, щоб віддалитися подалі від трухлого й покривленого древа роду. Древа, яке в моїй родовій історії не є ні древом пізнання, ні древом життя. А на те, щоб переконати мій рід в особі моєї матері, що її звинувачення на мою адресу несправедливі й анахронічні. Що я маю право без її контролю листуватися, з ким мені завгодно і вбрати той одяг, який подобається мені, а не їй. І на багато чого іншого. Мені чомусь було потрібно схвалення роду для своєї свободи від родових правил, свого роду благословення, благословення свого роду.
Отже, тягар роду тяжів і наді мною, яка завжди хотіла модерних стосунків, яка друзів завжди цінувала більше, ніж рідню, якій не подобалися шлюбні стосунки, лише нешлюбні.
Мабуть-таки, потреба в роді є базовою чи не для кожної людини. Але в такому роді, де всі предки були б такими, як це подобається тобі. Щоб усім миром благословляли на шляхетні справи, але лише на ті, які особисто тобі хочеться робити. Щоб теоретично могли проклясти лише за те, чого і так ніколи не зробиш. Щоб оберігали від того, що не є твоїм шляхом, і від тих, хто заважає тобі йти своїм шляхом.
Я не знаю, про що мріють безрідні. Цілком можливо, про те, що раптом виявляться спадкоємцями якихось богоподібних родів. Але мріяти — бездарна річ. Краще оголошувати себе нащадком богів. Скажете, божевілля? Погоджуюсь. Нічого публічно оголошувати не треба. Треба жити як нащадок богів. Або Бога. Але як же це важко, Господи... Але лише тоді можна буде збагнути таємницю людського «я».
Всявсоню (My Jewish roots and Jewish background)
Батьки батька. Степан і Соня. Одеса, 1927 рік
Наші батьки й матері, наші діди й бабусі є своєрідними провідниками в попередні епохи. Навіть якщо й не розповідають правди. Іноді мовчать, або підкореговують свою пам’ять, якщо те, що знають, не узгоджується з тим, що про минуле наказує розповідати епоха, яка надворі. І вони, можливо, бояться зашкодити власним дітям. І в тому, як вони мовчать або говорять неправду, також виявляється дух часу. Але їхнє знання, буває, проривається крізь обітницю мовчати, яку мимоволі дали самим собі. І вони розповідають якісь фрагменти правди. Обираючи їх свідомо чи несвідомо. Частіше друге.
Моя мати знала небагато. Але якщо вона про щось розповідала, в тому була якась збочена і фрагментарна, але правда. Та, яка не узгоджується
