У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона - Марсель Пруст

перших міркувань? Але, на жаль, це було далеко не останнє моє відкриття Альбертини. У кожному разі, навіть попри романтичну звабу вивчення багатства образів, від-слонюваних по черзі самим життям (зовсім не ту, яку віднаходив Сен-Лу за обідом у Рівбелі, коли впізнавав під машкарою, яку накладало життя на чиюсь спокійну твар, риси, голублені його устами), сама думка, що я можу поцілувати Альбертину в щічки, давала мені більшу втіху, ніж поцілунок. Одне посідати жінку, до якої доступається тільки наше тіло (бо вона лише кавалок м’яса), і зовсім інше — посідати дівчину, яка гуляла перед нами на пляжі в гроні приятельок у певні дні, причому годі було вгадати, чому саме в ці, а не якісь інші дні, чим пояснювався постійний страх, що ми її більше не побачимо. Життя ласкаво розгорнуло нам на всій протяглості повість про цю дівчину, дало нам для її огляду спершу один оптичний пристрій, потім другий, а нашу тілесну жагу оточило ескортом інших бажань, що стокротно посилювали її та врізноманітнювали — бажань, духовніших і невтоленніших, дрімливих і поступливих перед свавіллям плотського жадання, поки воно лишень зазіхає на кавалок м’яса. Але ті самі бажання, аби захопити цілу сферу спогадів, що породжують у них вигнан-ську ностальгію, грізно здиблюються обік того жадання, посилюють його, нездатні за ним устигнути аж до його спевнення, аж до поглинення нематеріяльної реальности, — поглинення, неможливого в тій подобі, в якій ми її прагнемо, — очікують те жадання напівдорозі і в мить повернення знову йому товаришать; поцілувати щічки першої-ліпшої дівчини, хоч би й найсвіжіші, але безіменні, позбавлені таємниїй й чару, це зовсім не те, що поцілувати щічки, про які я так довго марив: через цей поцілунок я пізнав би смак і запах покрасі, на яку я часто милувався. Ми бачили жінку, звичайну постать на тлі декорацій життя, скажімо, як бачив я Альбертину на тлі моря, і раптом ми можемо відокремити цей образ, поставити його біля себе і по черзі розглядати його виміри, барви, так, наче ми його вмістили за шклом стереоскопа. Ось чому цікаві лише не надто поступливі жінки, яких завойовуєш не зразу, яких зразу не розкусиш: так, щоб мати певність, доб’єшся ти їх чи не доб’єшся. Бо знати їх, наблизитися до них, здобути їх — означає змінити форму, величину, оправу людського образу, це дає наочне уявлення про відносність оцінок зовнішносте, життя жінки, яку так любо споглядати заново, коли вона відзискала витонченість свого силуету на тлі життєвих декорацій. Жінки, з якими ми знайомимося через звідницю, нецікаві, бо вони не міняються.

З другого боку, Альбертина ввібрала в себе всі вражіння від моря, такі дорогі мені. Мені здавалося, що, цілуючи її щічки, я міг би поцілувати все бальбецьке узмор’я.

— Якщо вас направду можна поцілувати, то краще потім, я виберу для цього найслушнішу нагоду. Тільки не забудьте, що ви мені дозволили. Мені потрібен «талон на поцілунок».

— Ви хочете, щоб я його підписала?

— А якби я взяв талон зараз, то чи потім мав би право на його одержання?

— Кумедний ви зі своїми талонами. Час від часу я видаватиму вам нові.

— Скажіть мені ще одне: знаєте, в Бальбеку, коли ми ще не були з вами знайомі, ви часто мали твердий і хитрий погляд. Чи не могли б ви мені сказати, про що ви думали в такі хвилини?

— Ет! Чи ж я пам’ятаю?

— Гаразд, я вам допоможу: якось ваша приятелька Жізель скочила, ногами вперед, через стілець, де сидів стариган. Спробуйте згадати, що ви думали в цю хвилину.

— З Жізеллю ми були досить далекі; вона і належала і не належала до нашого грона. Мабуть, я подумала, що вона зле вихована і вульгарна.

— Ага, і це все?

Мені дуже хотілося перед поцілунком знову наповнити її таємницею, якою вона була сповнена для мене на пляжі до нашого знайомства, віднайти країну, де вона жила раніше; хай я не уявляв собі добре, де ж ця країна, одначе я міг населити її всіма спогадами нашого бальбецького життя, гомоном хвиль попід моїм вікном, дитячими криками. Але ковзаючи поглядом по рожевій округлості її щічок, легенькі опуки яких опадали під першими закрутками її чудового чорного волосся, що збігало нерівними пасмами, здіймало свої кручі і стелило свої хвилясті доли, я несамохіть казав собі: «Нарешті після фіаско у Бальбеку я звідаю смак цих незнаних троянд, Альбертининих щічок. А оскільки кола, крізь які ми, поки живемо, можемо проводити як предмети, так і людей, не дуже численні, то, мабуть, я правний вважати, що живу десь повним життям, коли, вирвавши з відлеглої рами юне личко, яке мені так запало в душу, я переведу його в цю нову площину і там нарешті пізнаю його губами». Я казав це собі, бо вірив, що є пізнання губами; я казав собі, що спізнаю смак цих тілесних троянд, бо мені не спадало, що людині, істоті, либонь, куди розвиненішій, ніж морський їжак або ж навіть кит, усе-таки поки що бракує деяких важливих органів, зокрема вона не має органу, потрібного для поцілунку. Цей відсутній орган людина заміняє губами, і, може, це дає їй трохи гостріше вдоволення, ніж якби вона мусила пестити свою кохану іклами. А проте наші губи, створені на те, щоб передавати піднебінню смак того, що їх спокушає, не розуміючи своєї похибки і не бажаючи признаватися в тім, що вони розчаровані, ковзають по поверхні і натикаються на цитадель непроникної й воднораз такої пожаданої щоки. Зрештою навіть як допустити, що губи стали вибагливішими й кебетливішими, якраз у ту мить, а саме — при зіткненні з тілом, вони так само не могли б із певністю закуштувати смаку, і тепер недосяжного для них від природи, бо в тій яловій зоні, де нема для них поживи, вони самотні; зір, а відтак і нюх давно їх покинули. І ось, щойно мої губи почали наближатися до щічок, вибраних моїми очима для поцілунку, очі ті при переміщенні угледіли інші щічки; побачена зблизька і ніби крізь лупу шия виявила свою зернистість, а в цій зернистості тілесну ядерність, яка змінила весь дівочий