У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона - Марсель Пруст

відповіла, і, може, сказала правду, але це стало правдою лише дві хвилини тому і зберігало свою правдивість лише кілька годин:

— Я вірю вам у всьому.

Вона завела мову про мене, про мою родину, про коло моїх знайомих.

— О, я знаю, ваші родичі знайомі з дуже достойними людьми, — зауважила вона. — Ви дружите з Робером Форестьє й Сюзанною Делаж. — Я спершу не збагнув, про кого йдеться.

Аж це згадав, що колись грався з Робером Форестьє на Єлисейських Полях, але потім ми з ним ні разу не зустрічалися. А Сюзанна Делаж була небога пані Бланде, і якось я мав піти до Сюзанниних батьків на танці й навіть зіграти маленьку ролю в салонній комедії. Але зі страху, що зарегочу, що в мене піде з носа кров, я зостався вдома, і з тією Сюзанною Делаж так і не зустрівся. В пам’яті зостався хіба туманний спогад про гувернантку Сваннів, — ту саму, що ходила з пером, — вона бувала у Сюзанниних родичів, але, може, то була не гувернантка, а її сестра або подружка. Я запевнив Альбертину, що Робер Форестьє і Сюзанна Делаж займають незначне місце в моєму житті. «Можливо. Ваші матері близькі між собою, от я й подумала, що дітки теж. Ми з Сюзанною Делаж часто бачимося на Мес-сінській вулиці, Сюзанна відзначається певним шиком».

Наші матері дружили між собою лише в уяві пані Бонтан, — дізнавшись, що колись я грався з Робером Форестьє і, здається, навіть читав йому вірші, вона вирішила, що ми дружимо дружбою наших батьків. Коли при ній згадували про мою маму, вона щоразу, як переказували мені, ввертала: «А, то це з кола Делажів. Форестьє тощо», хоча мої батьки не сиділи на таких високих стільцях.

Зрештою соціяльні Альбертинині уявлення вражали дивовижною глупотою. Вона вважала, що всі Сімонне з двома н стояли нижче не лише від Сімоне з одним н, а й від будь-кого з їхнього кола. Якщо хтось, хто носить те саме прізвище, не доводиться вам родичем, об нього цілком можна ноги витирати. Певна річ, бувають і винятки. Двоє Сімонне (відрекомендовані одне одному на якомусь зі збіговиськ, де відчувається потреба говорити про всяку всячину і де люди сповнені оптимізму, наприклад, під час проводів когось в останню путь), з’ясувавши, що вони однофамільці, допитуються хоч і дуже доброзичливо, але марно, чи немає між ними якогось покревенства. Але це виняток. Людей, не гідних поваги, на світі чимало, але ми їх знати не хочемо або ж їх нехтуємо. Але ось як нам приносять листи на однофамільців або ж вони одержують такі листи на нас, то ми починаємо ставитися до однофамільців підозріло, і наша недовіра іноді слушна. Ми боїмося вклепатися; наше лице корчить гримаса, коли хтось згадує про них. Зустрічаючи їхнє прізвище у газеті, ми сприймаємо їх як самозванців. Гріхи інших членів суспільносте нас не обходять. Ми гріхуємо тільки на наших однопрізвищних. Ми палаємо ненавистю до інших Сімонне саме тому, що ця ненависть не індивідуальна, а переказана спадково. Онуки на старість пам’ятають про інших Сімонне тільки те, як їхні діди й баби на саму згадку про них копилили губи; причини такої погорди онуки не знають; вони б не здивувалися, якби їм сказали, що все почалося з якогось смертовбивства. І триває це нерідко доти, доки якийсь Сімонне і якась Сімонне — ніякі не кревні — не поберуться одне з одним.

Альбертина заговорила зі мною не лише про Робера Форестьє і Сюзанну Делаж, щируючи зі мною через фізичну близькість, принаймні попервах, у першій фазі, поки ця близькість не породила в ній якоїсь двоєдушносте і потаємносте, а й розповіла мені про свою родину та про дядька Андре, — в Бальбеку вона не хотіла прохопитися про цю історію жодним словом, натомість тепер заявила, що їй не випадає мати від мене якісь таємниці. Якби найближча її приятелька накручувала її проти мене, Альбертина неодмінно передала б мені все. Я все їй нагадував, що пора йти, і врешті вона пішла, але, збентежена моєю неделікатністю, виправдовуючи мене, вона трохи не сміялася, як сміється господиня дому, до якої хтось прийде в піджаку і вона вітає гостя, але з нехіттю.

— Чого ви смієтеся? — спитав я.

— Не сміюся, а всміхаюсь вам, — лагідно відповіла вона. — Коли ж ми знову побачимося? — Здавалося, вона не допускала думки, що те, що зайшло між нами і що звичайно вважається вінцем, не було прелюдією до великої приязні, до дружби прасу-щої: ми були просто зобов’язані відкрите ту дружбу для самих себе, і тільки вона одна могла пояснити те, чого ми допустилися.

— При першій нагоді я, з вашого дозволу, по вас пошлю.

Сказати їй, що наші нові сходини залежать тільки від мого

побачення з пані Стермар’єю, я не наважився.

— Даруйте, але це буде для вас несподівано, — додав я, — загодя я нічого не знаю. Можна по вас послати першого ж мого вільного вечора?

— Скоро це буде цілком можливо, бо я матиму окремий хід, незалежний від тітки. Але тим часом це неможливо. Про всяк випадок зайду до вас завтра або позавтрьому вдень. Ви мене приймете, якщо матимете змогу.

Дійшовши до порогу, Альбертина, здивована, що я її не проводжаю, підставила мені щічку: їй здавалося, ніби нині не треба грубої фізичної жаги для поцілунку. Оскільки короткі стосунки, які нас оце лучили, підтримуються спорідненням душ і вибором сердець, Альбертина вважала за свій обов’язок до поцілунків на ліжку додати ще чогось, чогось імпровізованого, чогось у дусі середньовічного барда, для якого поцілунок — лише вираз почуття лицаря до його дами.

По відході юної пікардійки, що її міг би вирізьбити сницар у бабинці Андрія Первозваного-в-полях, Франсуаза принесла мені листа, джерело неабияких радощів для мене, цей лист був від пані де Стермар’ї; вона згоджувалася пообідати зі мною в середу. Від пані де Стермар’ї