У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона - Марсель Пруст
Переходячи салон, де був я, і думаючи, мабуть, про не знаних мені приятелів, яких за хвилю сподівалася спіткати десь на іншому вечорі, дукиня Ґермантська побачила, що я сиджу на бержер-ці, байдужісінький, по-світському привітний, тоді як у пору своєї закоханосте марно силкувався вдавати з себе байдужого; вона крутнулася на обцасах і підступила до мене знов усміхнена, — такою усмішкою вона всміхалася в Опері й ту усмішку тепер не гасило прикре почуття, що її кохає хтось, кого вона не кохає.
— Ні-ні, не вставайте; можна присісти біля вас на хвильку? — спитала дукиня, гожим рухом підгортаючи широченну спідницю, що могла б покрити всю бержерку.
Більша за мене і ще буйніша завдяки неосяжній сукні, дукиня злегка черкала мене своєю напрочуд гарною рукою, круг якої нібито весь час курився золотавим димком ледве помітний суцільний пушок, і білявими кільчиками волосся, що п’янило мене пахощами. На бержерці удвох було так тісно, що дукиня не могла повернутися до мене і мусила дивитися перед себе, а личко її стало мрійливе й ніжне, як на портреті.
— Вам щось відомо про Робера? — спитала вона.
До салону вступила маркіза де Вільпарізіс.
— Ага, саме вчасно ви тут, пане, гай-гай, ви у мене такий рідкий гість!
Побачивши, що я розмовляю з її сестреницею, вона, мабуть, чи не подумала, ніби ми з нею ближчі, ніж вона гадала.
— Ну, не хочу вам перешкоджати балакати з Оріаною, — додала вона (до речі, послуги звідниці належать до обов’язків господині дому). Чи не бажаєте пообідати у мене разом з Оріаною в середу?
У середу я мав обідати з пані Стермар’єю і тому подякував.
— А в суботу?
У суботу або в неділю верталася моя мама, і було б негарно покинути її увечері саму; я ще раз відмовився.
— Ох, бачу вас нелегко запопасти!
— А чому б вам не завітати до мене? — поспитала дукиня Ґермантська, коли маркіза де Вільпарізіс пішла віншувати акторів і вручити диві букет троянд, цінності якому надавала хіба рука дарителя, бо коштував він заледве двадцять франків. (Найвища, зрештою, платня від маркізи тим акторам, яких запрошувано лише на одну виставу. Постійні учасники її ранків та вечорів діставали в подарунок лише троянди з-під її пензля.)
— Бачитися тільки в чужих домах так нудно. Якщо не хочете пообідати зі мною в тітки, то чом би не прийти пообідати до мене?
Деякі найвитриваліші засядьки, угледівши, що дукиня гомонить із молодиком, бидячи на вузесенькій бержерці, де могло вміститися тільки двоє, подумали, що їх уведено в оману, що розлучення домагається дукиня, а не дук, домагається через мене. Вони поспішилися розголосити цю новину. Я краще за будь-кого знав, яка це дикість. А проте мене вразило, що такого нелегкого часу, коли йшов шлюборозлучний процес, дукиня, замість шукати усамітнення, запрошує до себе малознайому людину. Я подумав, що то дук був раніше проти того, щоб дукиня приймала мене, і що нині, коли він її покидає, ніхто вже не перешкодить їй оточити себе симпатичними людьми.
Ще за дві хвилини перед побаченням із дукинею я б отетерів, якби хтось сказав мені, що дукиня Ґермантська запросить мене до себе, а надто на обід. Я, звичайно, знав, що салон
Ґермантів не може мати того казна-чого, що я виснував собі з цього імені, але через свою неприступність для мене він уявлявся мені в дусі тих салонів, які описуються в романах або маряться уві сні, і, хоча я був певен, що це салон як усі салони, він убачався мені геть-то іншим; між мною і ним була межа, за якою реальність закінчується. Пообідати у Ґермантів — було однаково, що відбути давно бажану мандрівку, відкрити очам сподіване, злити свідомість із маренням. Принаймні я міг припускати, що йдеться про один із тих обідів, на які господарі дому запрошують когось, кого не хочуть афішувати, кажучи йому: «Приходьте! Окрім вас, не буде жодної душі», наводячи на думку, що то не їм лячно залучати парію до кола своїх друзів, а самому парії лячно опинитися в цьому колі, ба більше: що вони намагаються карантин баніти, дикуна, пригрітого несподівано для нього самого, обернути гідним заздрости привілеєм, передбаченим лише для обранців. Але я зрозумів, що дукиня Ґер-мантська прагне почастувати мене найкращим, що вона має, коли вона сказала, ніби відкриваючи моїм очам лазуровий чар прибуття до тітки Фабріціо й диво його знайомства з графом Москою:
— А що, якби ви були вільні у п’ятницю, зібралися тісним гуртиком? От було б гарно! Я чекаю до себе принцесу Пармську, жінку преслічну, зрештою у мене на думці одне — зазнайомити вас із приємними людьми.
У середніх верствах, бо вони все пнуться вгору, родина занедбана, натомість у шарах устійнених, як-от дрібна буржуазія й вища аристократія, якій спинатися нікуди, бо над нею, з її погляду, нема нікого, родина відіграє велику ролю. Приязнь, виявлена до мене «тіткою Вільпарізіс» та Робером, зробила мене, — я так здогадувався, — для дукині Ґермантської з її приятелями, які варилися у власному соку й водилися з подібними до себе, предметом якогось нездорового зацікавлення.
Про згаданих родичів дукиня щодня дізнавалася щось геть дрібне, нецікаве, зовсім не те, що ми собі уявляємо, зате якби до її відома доходило щось і про нас, то від наших учинків не відмахувалася б, як від запорохи в оці чи від краплі
