У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона - Марсель Пруст

далеко вони пішли в деяких галузях, надто як узяти до уваги, що вони майже не мали джерел інформації. (Франсуазині джерела були не рясніші: кілька слів, що становлять десь двадцяту частину нашої застільної розмови, слів, підхоплених на лету метрдотелем і неточно переказаних у буфетній кімнаті.) Навіть її помилки виникали, як і помилки старожитніх, як і Платонові блуди, зумовлені вірою в байки, радше з хибного уявлення про світ і з упереджених понять, аніж з убогости матеріяльних засобів. Ось чому і за наших часів найбільші відкриття у житті комах зробив учений, який не мав жодної лабораторії, жодних приладів. Але якщо недогоди, спричинені службовим статусом, не перешкоджали Франсуазі здобувати знання, конечні для її просто-таки мистецького завдання, завдання присоромлювати нас повідомленням добутих даних, то перепони прислужувалися ще більше; перечіпки не лише давали їй змогу пускатися зовсім берега, а й усіляко їй спомагали. Звичайно, Франсуаза не нехтувала жодного помічного засобу, як-от інтонацій та жестикуляції. Ніколи не ймучи віри тому, що ми їй казали і в чому прагнули переконати, ця особа натомість нітрохи не сумнівалася в тих нісенітницях, які правила челядь, нісенітницях образливих для нас; до наших тверджень вона ставилася скептично, а тон, яким повторювала (непряма мова дозволяла їй паплюжити нас по-чорному) кухарчину розповідь, — про те, як ця остання, погрожуючи своєму панству й лаючи привселюдно його «сміттям», домоглася від нього нечуваних привілеїв, — її тон свідчив, що кухарчине патякання для неї — Святе Письмо. Вона додавала навіть при цьому: «Я, бувши панством, такого б не потерпіла». Даремно ми, невисоко ставлячи даму з п’ятого поверху, знизували плечима, ніби нам плели харки-макогоники, на цю розповідь, яка подавала такий поганий приклад, — оповідачка не переставала триндикати гострим, дратівливим, безапеляційним тоном.

І ось що найдивовижніше: письменники, скуті тиранією монарха чи просодії або гнітом державної релігії, часто досягають могутньої стислости, неможливої для них, якби вони жили за політичної свободи або літературної анархії, так само і Франсуаза, не зважуючись різати нам правду в вічі, мовила, як Тиресій, а якби писала, то писала б, як Тацит. Усе, чого не годна була висловити навпростець, вона вміла вкласти в одну репліку, за яку її було годі за полу смикнути, не уйнявши чести собі, іноді навіть не в репліку, а в мовчанку або в те, як ставила на місце якийсь предмет.

Скажімо, з неуважности я залишав на бюркові серед пошти листа, якого не мала бачити Франсуаза, бо, наприклад, у ньому про неї писалося з нехіттю, а отже, допускалося, що така сама нехіть і в адресата. Ввечері, коли я вертався стурбовано додому і йшов просто до себе, першим мені впадав у вічі компрометовний лист, так само як він не міг*не впасти до віч Франсуазі: вона дбайливо складала купкою іншу пошту, а цей лист клала на самім верху, майже осторонь, отож-бо сама його помітність промовляла, ба навіть кричала про себе, і, переступаючи поріг, я аж здригався, як від репету. Франсуаза кохалася в подібних мізансценах, задуманих так підготувати глядача, аби перед її появою він уже вірив, що вона знає все. Вона здобула хист змусити говорити неживі речі, до пари натхненному і великотерплячому хистові Ірвінга та Фредеріка Леметра. Нині, тримаючи над Альбертиною та мною запалену лямпу, яка нещадно показувала ще видимі западинки, залишені на ковдрі дівочим тілом, Франсуаза втілювала собою Правосуддя, що освітлює злочин. Альбертинине личко не програвало в цьому освітленні. Воно осявало на її щічках наведену сонцем поливу, яка мене так чарувала в Бальбеку. Надворі Альбертинина твар часом відсвічувала матовою блідістю, а тепер навпаки: з припливом світла її площини, такі ядерні й гладесенькі, вияскравлювались і рівно обарвлювалися, аж можна було їх порівняти з щедрою карнацією деяких квітів. Вражений навальним Франсуазиним наскоком, я гукнув:

— Як, уже лямпа? Боже свідче, яке яскраве світло!

Другою фразою мені, певна річ, хотілося заличкувати своє

збентеження, а першою виправдати запізнення. Франсуаза відповіла з ущипливою двозначністю:

— Може, загасити?

— Дмухнути? — шепнула мені на вухо Альбертина, зачарувавши мене невдаваною жвавістю, з якою, звертаючись до мене і як до Франсуазиного хазяїна, і як до спільника, висловила цю психологічну готовність у напівзапитальній формі.

Коли Франсуаза пішла геть, а Альбертина пересіла на моє ліжко, я сказав:

— Знаєте, чого я боюся? Якщо справи підуть так і далі, я не втримаюся й поцілую вас.

— Ой лишенько! Леле!

Я не зразу відгукнувся на це запрошення, а хтось інший, бувши мною, вважав би його й зайвим, бо Альбертина мала такий змисловий і такий солодкий голос, що, говорячи, немов пригорталася до тебе. Слово її уже було милощами, а мова обсипала поцілунками. А проте її запрошення було мені дуже приємне. Я був би радий навіть, якби дістав дозвіл у якоїсь іншої ладної дівчини, її перевесниці; але те, що Альбертина була така згодли-ва, надто мене потішило: я мав змогу порівняти кілька образів, позначених вродою. Передусім я згадав Альбертину-пляжницю, ніби вималювану проти моря, істоту таку саму примарну, як постаті під час їхньої появи на кону, про які годі сказати певно, що це: акторка, зазначена в програмці, статистка, яка її саме дублює, чи всього-но проекція чарівного ліхтаря. А потім із променевого пасма відсоталася справжня жінка й підступила до мене, але тільки на те, аби я переконався, що насправді вона аж ніяк не приступна в любощах, як могло здатися, споглядаючи її відбиток у чарівному ліхтарі. Я довідався, що займати її й цілувати зась, що з нею можна лише балакати, що вона для мене так само не жінка, як нефритовий виноград — неїстівна оздоба давніх столів — ніякий не виноград. І ось нарешті вона постала переді мною в третій іпостасі: достеменна, як у другій подобі, але згідлива, як у першій; і ця її згідливість урадувала мене великою радістю саме тому, що я довго вважав її незгідливою. Поглиблення мого знання про життя (життя не такого одноманітного, не такого простого, як мені уявлялося) привело мене на якийсь час до агностицизму. На чому ж нам лишається напоставати, якщо те, в що так вірилося, виявляється фальшивим потім, а за третім разом ми переконуємось у слушності наших