У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона - Марсель Пруст
Усупереч розпорядкові свого літкування, цього року Альбертина прибула до столиці просто з Бальбека, а в Бальбеку відпочивала менше, ніж звикле. Ми з нею давно не зустрічалися. Я й гадки не мав, кого вона одвідує в Парижі, і нічого про неї не знав, коли вона до мене не являлася. А часто бувало так, що вона до мене й не потикалася. І раптом виринала перед моїми очима, але це трояндове пишання, ці мовчазні візити свідчили надто скупо про те, що з нею діялось у перерві, де все тонуло в пітьмі, такій для мене непроглядній.
Цим разом, проте, певні ознаки показували, що в житті її зайшло щось нове. Але це могло наводити й на іншу думку: в Альбертининому віці дівчата міняються швидко. Скажімо, вона набралася розуму і на мій нагад, як палко колись доводила, що Софокл мав би написати: «Любий Расіне!» — перша щиро зареготала. «Мала рацію Андре, а я верзла казна-що, — озвалася вона. — Софокл мав звернутися до Расіна: «Пане». — Я відповів, що «Пане» і «Любий пане» Андре не згірш кумедне, як Альбертинин «Любий Расіне» чи Жізелів «Любий друже», але дурні писані — це, власне, професориська, які загадують Софоклові строчити листи до Расіна. Цієї моєї думки Альбертина не схопила. Вона не бачила, що тут безглуздого: розум у неї прокидався, але ще не розвинувся. У ній помічалися привабливіші зміни; я вгледів у цій гарненькій дівчині, як вона сиділа біля мого ліжка, щось нове; у тих лініях, які в погляді та рисах обличчя зазвичай передавали волю, зайшла різка зміна, майже перетворення, ніби впав спротив, крізь який я ламався того вже одлеглого бальбецького вечора, коли ми утворювали симетричну до сьогоднішньої, але перевернуту навпаки пару, позаяк лежала тоді вона, а я сидів біля її постелі. Мені хотілося поцілувати її, але я боявся, що вона не дозволить, і щоразу як Альбертина вставала, щоб іти, я прохав її посидіти ще трошки. Упрохати її було нелегко, бо хоча їй тут можна було бити байдики (а то б тільки смута за нею лягла), це особа була пунктуальна і не дуже люб’язна зі мною: очевидно, моє товариство їй не вельми смакувало. А проте щоразу, зиркнувши на годинника, вона знову сідала на моє прохання і так перебула зі мною кілька годин, а я не зважився на зухвалий вчинок; усі мої слова в’язалися з тим, про що ми гомоніли протягом попередніх годин, і ні на йоту не наближали мене до того, про що я мріяв, чого прагнув, розминалися з моїми мареннями та пориваннями. Ніщо так не заважає словам віддавати те, що в нас на думці, як наше жадання. Час знай собі збігає, тоді як нам здасться, що його, навпаки, можна вигадати, роздебендюючи про щось зовсім стороннє. Ми базікаємо, а слова, що рвуться з уст, уже вимагають жесту, але ми його так і не робимо, хоча нам хотілося б зажити розкошів і хоча нас бере цікавість, яка буде дівчинина реакція. Звичайно, я зовсім не кохав Альбертини; посестра сьогоднішнього туману, вона могла уконтентувати лише примрійну жагу, що виникла у мені за зміни погоди і була чимось перехідним між бажаннями, які можна втамувати кухарством, і бажанням прилучитися до монументальної скульптури, бо я мріяв про те, аби моє тіло зливалося з якоюсь іншою матеріяльною й теплою субстанцією, а ще про те, аби з’єднатися своїм витягнутим тілом із якоюсь точкою окремішнього тіла: так тіло Євине ледве ногами тримається Адамового стегна, щодо чийого тіла вона стоїть майже сторчма на романських горорізьбах бальбець-кого собору, ці барельєфи шляхетно і погідно символізують, майже як на античному фризі, створення жінки; Богові там скрізь товаришать, ніби двоє міністрантів, двоє янголят, у яких пізнаємо на всьому фасаді бабинця — ці крилаті творіння літа пурхають у повітрі, заскочені зненацька, але помилувані зимою — амурів Геркулануму, які ожили в XIII сторіччі і летять останнім летом, утомленим, а проте не позбавленим своєї грації.
Щодо розкошів, які, заспокоївши мою жагу, звільнили б мене від цього наслання, то я міг би домагатися їх у будь-якої іншої ладної жінки. І якби — під час тієї безугавної балачки, коли я таїв від Альбертини лише те, що думав, — мене запитали, на що спиралася моя оптимістична гадка про можливу дівочу поступливість, то, може, я відповів би, що ця гадка виникла (тоді як забуті нотки в Альбертининому голосі знову креслили переді мною контур її особистосте) з появи нових слів у її лексиконі, принаймні в тому значенні, якого надавала вона їм нині. Коли вона сказала, що Еяьстір — дурнолобець, я заремствував.
— Ви не так мене зрозуміли, — відрекла вона з усмішкою, — я маю на увазі, що за тих обставин він поводився по-дурному, але я добре усвідомлюю, що це людина зовсім незвичайна.
Доводячи, що на гольфі у Фонтенбло товариство вишукане, вона заявила:
— Що й казати — добір.
Згадавши, як я бився на поєдинку, вона відгукнулася про моїх секундантів так: «Секунданти прима», а роздивляючись мене, побажала, щоб я «запустив вус». Вона здобулася навіть на те, — і тоді я подумав, що мої шанси підскочили, — що сказала, що відтоді, як вона не бачила Жізелі, спливла «енна кількість часу». (Я ладен був заприсягнутися, що торік вона такого звороту не знала.)
Звісно, Альбертина ще за мого перебування у Бальбеку мала неабиякий словесний запас, який показував, що вона з заможної родини, і який рік у рік матір збагачує, достоту як у міру зростання мати дає доньці надіти свої клейноди. Та ось, дякуючи незнайомій пані за подарунок, Альбертина сказала: «Мені якось незручно», і тоді всі зрозуміли, що вона вже не мала дитина. Пані Бонтан несамохіть глянула на чоловіка, а той згадав:
— Ба, їй вийшло вже чотирнадцять!
Альбертинина вилюднілість виявилася ще виразніше, коли, характеризуючи молоду дівчину низького штабу, вона кинула: «Чи ж розбереш, гарна вона чи погана, коли ця киця малювала собі лиця». Геть-то юнка, Альбертина встигла запозичити
