Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А - Айн Ренд

— Я і є торговець.

Її погляд був сповнений жаху. Не безпорадного жаху людини, якій не вдається чогось осягнути, а жаху істоти, яку підштовхують до тієї межі, коли уникати розуміння вже буде неможливо.

— Слухай, Генрі, — квапливо втрутився Філіп, — мати не може всього цього зрозуміти. Ми не знаємо, з якого боку до тебе підійти. Ми не вміємо розмовляти твоєю мовою.

— І я вашою не розмовлятиму.

— Вона хоче сказати лише, що нам прикро. Нам страшенно прикро, що ми тебе скривдили. Ти думаєш, що ми за це не розплачуємось, але це не так. Ми каємося.

І біль на обличчі Філіпа був справжній. Іще рік тому Ріарден відчув би жалощі. Тепер же він розумів, що вони випробовують його небажання завдати їм страждань, тиснуть на страх перед їхнім болем. Але він більше цього не боявся.

— Нам так прикро, Генрі. Ми знаємо, що завдали тобі шкоди. Ми хотіли б це спокутувати. Але що ми можемо вдіяти? Минуле — це минуле. Ми не можемо його змінити.

— Так само, як і я.

— Ти можеш прийняти наше каяття, — обережним, аж ніби скляним, голосом проказала Ліліан. — Тепер я вже нічого не можу від тебе отримати. Просто хочу, щоб ти знав: все, що я робила, було зумовлено моєю любов’ю до тебе.

Він обернувся, не відповівши нічого.

— Генрі! — закричала мати. — Що з тобою сталося? Що тебе так змінило? Ти більше навіть на людину не схожий! Ти хочеш отримати від нас відповіді, яких ми не маємо. Шмагаєш нас своєю логікою — яка за цих часів може бути логіка? Яка логіка може бути там, де страждають люди?

— Ми нічого не можемо вдіяти! — вигукнув Філіп.

— Ми залежимо від твого милосердя, — додала Ліліан.

Вони метали в нього своїми благаннями, але не могли вцілити.

Вони не знали — і їхня паніка була останньою спробою уникнути цього знання, — що його нещадна справедливість, яка раніше була єдиним засобом їхньої влади над ним, яка змушувала його приймати будь-які покарання, яка перетворювала кожен його сумнів на їхню перевагу, тепер обернулась проти них самих. Та сама сила, яка раніше робила його толерантним, тепер зробила Ріардена безжалісним. Та справедливість, яка пробачила б кілометри невинних помилок, не могла пробачити єдиного кроку з усвідомлено лихим наміром.

— Генрі, невже ти нас не розумієш? — благала мати.

— Розумію, — тихо сказав він.

Вона відвела погляд, уникаючи його чесних очей.

— Тобі байдуже, що з нами буде?

— Байдуже.

— Невже ти не людина? — заверещала вона розлючено. — Невже ти взагалі не здатен любити? Я намагаюся достукатись до твого серця, а не до розуму! Любов — це не річ, яку можна обговорювати, аналізувати, щодо якої можна вести переговори! Любов — це те, що дають! Те, що відчувають! Боже, Генрі, невже ти не можеш відчувати, не мислячи?

— Ніколи не міг.

За мить вона заговорила тихо і низьким тоном:

— Ми не такі розумні, як ти, ми не такі сильні. Якщо ми грішили і хибили, то тільки тому, що ми безпорадні. Ми тебе потребуємо, ти — все, що у нас є. Ми втрачаємо тебе — і нам страшно. Настали страшні часи, і буде тільки гірше. Люди смертельно налякані, вони засліплені, розгублені. Як ми дамо собі раду, якщо ти нас покинеш? Ми маленькі й слабкі, нас змиє хвилею, мов порожнисте гілля, хвилею жаху, що розгулявся по світу. Можливо, на нас теж лежить частина провини, можливо, ми допомогли цьому жахові розгулятися, не розуміючи до пуття, що робимо, але що вже тепер удієш, — тепер ми не можемо цього зупинити. Якщо ти нас покинеш, нам кінець. Якщо ти здасися і зникнеш, як усі ті люди, які…

Він не видав жодного звуку, але один лише рух його брів — наче контрольна мітка — змусив її замовкнути. Ріарден усміхнувся. Його усмішка була найгіршою з відповідей.

— То ось чого ви боїтеся, — повільно проказав він.

— Ти не можеш усе покинути! — засліплена нападом паніки, закричала його мати. — Ти не можеш зараз усе покинути! Торік — міг, але не зараз! Не сьогодні! Ти не можеш стати дезертиром, бо вони покарають за це всю твою родину! Залишать нас без жодного пенні, все відберуть, покинуть нас помирати, вони…

— Замовкніть! — закричала Ліліан, більше за всіх призвичаєна відчитувати ознаки небезпеки на Ріарденовому обличчі.

На його лиці досі грала усмішка, але всі вони знали, що Ріарден їх більше не бачить. Однак їм недоступне було розуміння того, чому його усмішка була аж так сповнена болю й туги, чому він дивився у протилежний бік кімнати, в напрямку найвіддаленішого вікна.

Він бачив перед собою те досконало виліплене обличчя, яке залишалось однаково погідним, незважаючи на ляпаси Ріарденових гострих слів, чув, як тут, у цій кімнаті, тихий голос йому промовляв: «Хочу застерегти вас від гріха прощення». «Ти ще тоді це знав», — подумав Ріарден… Але не закінчив подумки цього речення, дозволив йому розчинитись у конвульсії гіркої усмішки, оскільки відчував те, що був готовий подумати: «Тобі ще тоді це було відомо — пробач же мені».

«Ось яке, — думав Ріарден, дивлячись на свою родину, — походження їхніх благань про милосердя, логіка тих почуттів, які вони, не сумніваючись у власній правоті, вважають нелогічною; ось проста і брутальна суть людей, які говорять про почування без участі розуму, а милосердя — без справедливості».

Вони знали, чого бояться. Вони ще раніше, ніж це вдалося йому, усвідомили і назвали той спосіб визволення, який залишився для нього відкритим. Вони зрозуміли всю безнадійність його ситуації в промисловості, всю марність його боротьби, непідйомність тих тягарів, що на нього лягали. Вони знали, що згідно з логікою, справедливістю, з інстинктами самозбереження, єдиний вихід — покинути все і втекти. І все ж вони хотіли його зупинити, кинути до жертовного вогню, спожити його в ім’я милосердя, прощення і братерсько-людожерської любові.

— Якщо ви досі хочете почути від мене пояснення, мамо, — дуже тихо промовив Ріарден, — якщо ви всі досі сподіваєтеся, що я не такий жорстокий, щоб назвати вголос усе те, чого ви начебто не знаєте, то ось що неправильно у вашому уявленні про прощення: ви жалієте, що завдали мені шкоди, і як свою спокуту просите, щоб я приніс себе у жертву.

— Логіка! — закричала вона. — Знову ти зі