Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А - Айн Ренд

— Не хочу, щоб ти був їхнім рабом!

— А сама?

— Думаю, вони зазнають поразки, а я переможу. Я ще трохи протримаюся.

— Це правда, ще трохи протримаєшся. Але не до того часу, коли переможеш, а поки не зрозумієш.

— Я не можу це все покинути! — у відчаї закричала вона.

— Поки що не можеш, — тихо мовив він.

Він підвівся, і вона теж покірно встала, нездатна розмовляти.

— Я залишусь тут, на своєму робочому місці, — сказав він. — Але не намагайся зі мною зустрітися. Мусиш витримати те, що витримував я, те, від чого я хотів тебе порятувати. Живи далі, знаючи, де я, жадаючи мене так само, як я жадатиму тебе, але ніколи не наближайся до мене. Не шукай мене тут. Не приходь до мого дому. Не можна, щоб вони бачили нас разом. А коли дійдеш до кінця, коли будеш готова все покинути, не кажи їм про це — просто намалюй крейдою знак долара на підніжжі статуї Ната Таґґарта (бо там йому й місце), а потім іди додому і чекай. Протягом доби я по тебе прийду.

Вона схилила голову на знак мовчазної обіцянки.

Але коли він обернувся, щоб іти геть, її тіло несподівано затремтіло — наче прокинулося чи, навпаки, випустило дух, і вона закричала:

— Куди ти йдеш?

— Я триматиму ліхтар до світанку — це єдина робота, на яку вповноважує мене твій світ. І єдина робота, яку я для нього робитиму.

Вона вхопила його за руку, намагаючись втримати, прагнучи йти слідом, сліпо рухатись уперед, покинувши все, щоб тільки бачити його обличчя.

— Джоне!

Він стиснув її зап’ястя і відкинув руку від себе.

— Ні, — сказав він.

Тоді знову взяв її долоню, підніс до вуст і поцілував. Його цілунок був пристраснішим зізнанням за будь-яке інше. Після цього Ґолт пішов геть уздовж колії, що зникала в темряві. Даґні здавалося, що і колія, і його постать покинули її одночасно.

Коли вона, похитуючись, увійшла до вестибюля Термінала, його стіни затремтіли від стугоніння коліс першого потяга. Це скидалося на відновлене серцебиття. Храм Натаніеля Таґґарта був тихий і порожній, незмінне світло осявало оголений мармур. Час до часу простір перетинали якісь жалюгідні особи, наче загублені серед його осяйної величі. На сходинках п’єдесталу, під суворою урочистою статуєю, в пасивному занімінні сидів обірваний волоцюга, схожий на общипану птаху, що не мала куди летіти і тулилась на випадкових карнизах.

Даґні впала на сходинки п’єдесталу, наче ще одна знедолена. Вона тісно загорнулась у забруднену накидку і сиділа так нерухомо, схиливши на руки голову, нездатна ні заплакати, ні поворухнутися.

Їй тільки здавалось, що вона весь час бачить перед собою постать, яка тримає у витягнутій руці запалене світло — часом ця постать скидалася на Статую Свободи, часом — на чоловіка з пасмами вигорілого волосся, що тримає ліхтаря на тлі темного неба. Цим червоним ліхтарем він здатен був зупинити рух земної кулі.

— Не беріть близько до серця, леді, хай би там що, — виснаженим голосом висловив співчуття волоцюга. — З цим і так нічого вже не вдієш… Чи не байдуже, леді? Хто такий Джон Ґолт?

Розділ VI

Концерт визволення

20 жовтня профспілка робітників почала вимагати від компанії «Сталь Ріардена» підвищити заробітну платню.

Генк Ріарден довідався про це з газет. Йому ніхто не висловлював жодних вимог, ніхто не вважав необхідним його повідомляти. Вимогу висунули перед Радою специфікації. Водночас ніхто не пояснив, чому жодна інша сталеливарна компанія не отримала аналогічної вимоги.

Ріарден не знав, чи люди, які висунули претензію, справді були його робітниками. Правила Ради щодо профспілкових виборів не дозволяли з’ясувати цей момент. Він довідався тільки, що група складалась із кількох новачків, тих, кого Рада просувала на його завод останніми місяцями.

23 жовтня Рада специфікації відмовила профспілкам задовольнити їхню петицію. Якщо з цього приводу й були якісь слухання, то Ріарден про них нічого не знав. З ним ніхто не консультувався, ніхто ні про що не повідомляв. Він чекав, сам ні про що не запитуючи.

25 жовтня всі газети країни, контрольовані тими ж людьми, які контролювали Раду, почали кампанію підтримки робітників заводу «Сталь Ріардена». Було опубліковано чимало матеріалів про відмову підняти зарплатню, оминаючи будь-які згадки про те, хто саме відмовив і кому належала ексклюзивна юридична влада для такої відмови, наче сподіваючись, що публіка забуде про юридичні деталі, коли прорве греблю і потечуть історії про те, що причиною всіх страждань робітників є їхній працедавець. У статтях було докладно змальовано всі перипетії життя робітників компанії «Сталь Ріардена» за скрутних часів зростання вартості прожиття, а поруч публікували інші статті, в яких було перераховано прибутки Генка Ріардена за останніх п’ять років. Друкували, наприклад, розповідь про поневіряння дружини одного з Ріарденових робітників, яка ходила від крамниці до крамниці, марно шукаючи їжу, а навпроти — замітку про те, як на п’яній вечірці, влаштованій неназваним сталеливарним магнатом у розкішному готелі, хтось розбив об чиюсь голову пляшку шампанського. Тим магнатом був Оррен Бойл, але в замітці не подавали імен.

«Нерівність досі існує, — писали газети, — і краде у нас здобутки нашої просвітленої доби».

«Нерви людей розхитані злигоднями. Ситуація сягає критичного рівня. Ми остерігаємося спалахів насильства».

«Ми остерігаємося спалахів насильства», — весь час повторювали газети.

28 жовтня група нових робітників компанії «Сталь Ріардена» напала на майстра, вивела з ладу фурми доменної печі. Через два дні інша група вибила вікна на першому поверсі адміністративної будівлі. Новий робітник пошкодив механізм крана, і ківш із розплавленим металом перехилився на п’ятьох випадкових осіб.

— Мабуть, я збожеволів, бо весь час думав про своїх голодних дітей, — сказав цей робітник, коли його арештували.

«Немає часу теоретизувати про те, що правильно і що неправильно, — прокоментували газети. — Нашим єдиним клопотом є той факт, що ця небезпечна ситуація загрожує виробітку сталі в країні».

Ріарден мовчки спостерігав за подіями. Він чекав, наче перед ним розгорталось якесь остаточне знання, і цей процес неможливо було ні пришвидшити, ні зупинити. Ні, думав він довгими осінніми вечорами, визираючи з вікна свого офісу, ні, він не байдужий до своїх заводів, але те почуття, яке колись було живою пристрастю, тепер більше