Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А - Айн Ренд

— Що ж, з тебе небагато користі, — сухо мовив Слаґенгоп, відвертаючись.

Філіп схопив його за рукав і запитав тремтячим голосом, не приховуючи тривоги:

— Скажи, Клоде… згідно з… директивою десять-двісті вісімдесят дев’ять… якщо його не буде, то… спадкоємців не буде теж?

— Все правильно.

— Вони відберуть заводи… і все решту?

— Такий закон.

— Але ж… Клоде, невже вони зі мною так учинять?

— Вони не хочуть, щоб він покинув завод. Ти це знаєш. Затримай його, якщо зможеш.

— Але я не можу! Ти ж знаєш, що не можу! Через власні політичні погляди і… Ти сам знаєш, що він про мене думає через те, що я робив для вас! Я не маю на нього жодного впливу!

— Отже, тобі не пощастило.

— Клоде! — охоплений панікою, закричав Філіп. — Клоде, вони ж мене не викинуть на мороз? Я ж один із них? Вони завжди казали, що я — один із них, що я їм потрібен. Казали, що їм потрібні такі люди, як я, а не такі, як він. Люди мого внутрішнього складу, пам’ятаєш? І після всього, що я для них зробив, після того, який я був вірний, запопадливий, відданий справі…

— Який же ти клятий дурень, — гиркнув Слаґенгоп. — Яка нам від тебе користь без нього?

Уранці 4 листопада Генка Ріардена розбудив телефонний дзвінок. Він розплющив очі й побачив над собою, у вікні спальні, чисте бліде небо, небо раннього світанку аквамаринового кольору. Перші промені невидимого ще сонця надавали старим філадельфійським дахам рожевої барви.

Якусь мить, поки його свідомість була ще майже така ж чиста, як небо, поки він іще не пам’ятав ні про що, крім себе самого, і не встиг завантажити душу тягарем недобрих спогадів, він лежав нерухомо, заворожений чарами світу, який йому відповідав — світу, в якому існування скидалось би на вічний ранок.

Телефон знову повернув його у заслання реальності: пронизливі дзвінки переривались інтервалами, що робило схожими їх на нестерпні крики про допомогу. Таких криків у недавньому світі Ріардена просто не існувало. Він підняв слухавку і насупився:

— Алло?

— Доброго ранку, Генрі, — почувся тремтячий голос. То була його мати.

— Мамо — о цій порі? — сухо кинув він.

— Ох, ти ж завжди рано прокидаєшся, а я хотіла впіймати тебе до того, як ти підеш на роботу.

— У чому річ?

— Генрі, мені треба тебе побачити. Я хочу з тобою поговорити. Сьогодні. У будь-який час сьогодні. Це важливо.

— Щось сталося?

— Ні… Так… Тобто… Я мушу поговорити з тобою особисто. Ти приїдеш?

— Вибач, не можу. У мене сьогодні зустріч у Нью-Йорку. Якщо хочеш, приїду завтра…

— Ні! Ні, не завтра. Треба сьогодні. Необхідно.

В її інтонації вчувалася паніка, але це була радше паніка вічної безпорадності, а не свідчення надзвичайної ситуації, — якщо не зважати на перелякане відлуння, що пробивалося крізь її механічну наполегливість.

— Що сталося, мамо?

— Я не можу говорити про це по телефону. Мені треба тебе побачити.

— Тоді, якщо хочеш, приходь до офісу.

— Ні! Не до офісу! Я мушу побачити тебе віч-на-віч, у місці, де можна спокійно порозмовляти. Чи не міг би ти зробити мені послугу і приїхати сюди сьогодні? Це я, твоя мама, прошу тебе про послугу. Ти взагалі ніколи не приїздиш до нас. Може, і не тебе варто в цьому обвинувачувати. Але чи не міг би ти один раз це зробити, я тебе благаю?

— Гаразд, мамо. Буду о четвертій.

— Це добре, Генрі. Дякую, Генрі. Це добре.

Того дня Ріарденові здавалося, що він відчуває в атмосфері заводу особливе напруження. Це напруження було надто невиразне і невловне, — але ж завод для нього був, наче обличчя коханої дружини, на якому він здатен був вирізняти найменші нюанси почуттів ще до того, як вони чітко окреслювались. Він зауважив невеликі угруповання нових робітників, вони збиралися по троє-четверо і розмовляли. Він зауважив їхню поведінку — так поводяться в більярдній, а не на заводі. На нього самого кидали погляди — надто акцентовані, надто виразні. Ріарден не зважав. Усього цього було недостатньо, щоб перейматись, а він і часу на це не мав.

Наблизившись до свого колишнього дому, він різко загальмував біля підніжжя пагорба. Він не бачив дому ще з 15 травня, минуло півроку, відколи покинув його, — і зараз, окинувши будівлю поглядом, повернувся до всіх тих почуттів, які переживав протягом десяти років щоденних повернень додому: напруження, збентеження, сірий тягар невизнаного нещастя, сувора витримка, яка заважала це нещастя визнати, відчайдушна невинність спроб зрозуміти свою родину… намагання бути справедливим.

Він повільно підіймався стежкою, що вела до входу. Нічого не відчував, крім великої, урочистої ясності. Цей будинок уособлював для нього провину — його провину перед самим собою.

Він сподівався побачити матір і Філіпа. І не сподівався, що побачить третю особу, яка звелась, як і дві решта, коли він увійшов до вітальні. То була Ліліан.

Ріарден зупинився на порозі. Вся трійця дивилась йому просто в обличчя та на відчинені позаду нього двері. На їхніх лицях читалися страх і хитрість, вираз, із яким люди шантажують інших, користуючись чеснотами своїх жертв, — Ріарден навчився вже його вирізняти. Щоб тримати його в ув’язненні, вони послуговувались винятково жалощами, і один-єдиний крок відступу загрожував їм його втратити.

Вони розраховували на його жалощі та боялися його люті. Вони не наважувалися бачити іншої альтернативи, — його байдужості.

— Що тут відбувається? — запитав він, повернувшись до матері. Його голос був безпристрасний і рівний.

— Ліліан живе у нас, відколи ви розлучилися, — захищаючись, відповіла мати. — Я ж не могла дозволити їй помирати з голоду на вулиці, правда?

В материних очах світилося благання — наче боялась отримати ляпаса, і торжество — наче сама щойно дала ляпаса синові. Ріарден знав, що нею керує: не співчуття (вони з Ліліан ніколи одна одної не любили), а спільність їхньої помсти; мати отримувала таємне задоволення, витрачаючи його гроші на колишню дружину, яку він відмовився підтримувати.

Ліліан стояла з привітально нахиленою головою. На її вустах грала легка усмішка — чи то боязка, чи зухвала. Він не вдавав,